Life is Strange (2015, PC)

Містична підліткова драма, яка може вразити не лише підлітків

Гра починається як підліткова драма: кампус, гуртожиток, цькування, уроки. Героїня пише щоденник, викладаючи туди свої емоції. Круті дівчата знущаються над слабкими. Охоронець пристає до спокійних дівчат. Директору на все начхати. Багатий студент може ходити зі зброєю та вживати наркотики, і йому за це нічого не буде. До головної героїні підбиває клинці спокійний, але розумний хлопець, який не боїться протистояти іншим. Вона тримає його у френдзоні.

Але поступово розкриваються персонажі. Гра перетворюється на детектив. Виявляється, що “вбивця – дворецький”. З’являється все більше містичних елементів. Гра починає задавати запитання, яких я не очікував тут побачити. Що, якщо змінити події так, щоб забрати поганий епізод із життя? Чи можна все виправити так, щоб усе було добре?

Переплітаючи містичність та буденність, ми з різних сторін узнаємо персонажів, їх мотиви. Розуміємо, що на початку ми дуже поверхнево дивилися на багатьох з них. І це створює глибину. Це захоплює.

Крім того, графіка, хоч і малополігональна, має гарне освітлення, стиль і велику кількість деталей, які створюють відчуття занурення, достовірності світу. Напевно, в кожному розділі гри є локації, які вразили тим, як вони пророблені. Кампус, дискотека, проявочна кімната. Анімації, хоч і далеко не ідеальні, в багатьох ситуаціях дуже добре зроблені. Створюють відчуття реальності персонажів.

У гри є технічні проблеми, доволі слабка анімація облич та синхронізація губ/мови. Є доволі нудні моменти. Певні епізоди навіть дратували, особливо в кінці гри. Але це все прощаєш, бо і головні, і другорядні персонажі – доволі живі. Ти їм співпереживаєш. Та й сюжетний твіст для мене був доволі несподіваним.

По відчуттям, наче прочитав дуже якісну книжку. Ще декілька днів після проходження гри смакував у себе в голові деякі епізоди, персонажів, ігрові ситуації.

Якщо любите сюжетні ігри і якщо готові змиритися з повільним ритмом гри – дуже рекомендую.

Zookeeper World (2021, iOS)

Match-3 об’єднана з будівництвом зоопарку

Ігри в жанрі match-3 в абсолютній більшості монетизуються за допомогою моделі f2p. Більшість рішень розробників стосовно механік та балансу таких ігор націлені на збільшення прибутку та повернення гравця. Тому грати в подібні ігри не хочеться. 

Zookeeper World вийшла в Apple Arcade. Це не ідеальна, але доволі хороша match-3 гра для мобільного: без платежів, з різноманітними механіками, з хорошою графікою. 

Редактор зоопарку вражає. Спочатку здавалося, що він бідненький, але з часом прийшло розуміння, що контенту та можливостей персоналізації доволі багато. 

І це все не прив’язано до мікротанзакцій. Можеш грати, коли захочеш.

Щоправда, є й мінуси. Механіка значно слабкіша, ніж та ж Candy Crash. Битви з “босом” надоїдають. Але в сьогоднішньому f2p світі приходиться прощати match-3 грі такі недоліки.

Void Tyrant (2019, iOS)

Казуальний картковий рогалик, який переосмислює гру Очко

Гравець рухається до фінального боса по іншим планетам, б’ючись з супротивниками за допомогою карткової механіки. Коли починається бій, гравець випадково витягує число від 1 до 6. Потрібно набрати вище, ніж суперник, але якнайближче до 12. Перебір призводить до поразки в поточній фазі бою.

На цій механіці розробники накрутили гру, в якій є здоров’я та енергія, є нанесення шкоди здоров’ю, є допоміжні карточки, які коштують енергії, є різні супротивники, є боси тощо.

Тут нема великої глибини, але в грі є фактично все, що мені потрібно від мобільних ігор: можливість приймати цікаві рішення, розвиток бази, ризик програти. 

Було б добре, якби стилістика була цікавіша. Було б добре, якби розвиток містечка був більш стратегічним. Було б добре, якби персонажі дійсно гралися більш різноманітно. Але навіть без цього усього мені сподобалося час від часу повертатися у гру на 5-30 хвилин та перемогти декількох персонажів.

Slay the Spire (2019, Switch)

Картковий рогалик, який заклав основу для цілого піджанру “ігр в стилі Splay the Spire”

Ця гра вперше об’єднала в собі збирання колоди і прогресію рогаликів з величезною кількістю різних бонусів, якими потрібно ще й грамотно скористатися.

Почати грати легко, але добитися успіху тут доволі складно.

Я, напевно, не відношусь до тих людей, які люблять вивчати колоди та складати комбінації карт, тому проходження далося мені не просто.

Та разом з тим гра дуже затягує, бо хочеться спробувати ще таку кобмінацію, а потім ще одну тощо. В результаті, все ж, піддивився хороші комбінації карт і пройшов гру за всіх персонажів.

Dicey Dungeons (2019, Switch)

Рогалик, де головним героєм і основною зброєю одночасно виступають гральні кубики

Схоже, що ігровий дизайнер цієї гри задав собі запитання: “Як можна побудувати цікаву й небанальну бойову механіку, використовуючи лише кубики?”

В результаті вийшло щось на кшталт бойового покеру на кубиках. 

Основа механіки полягає в тому, що у персонажа є набір певних кубикоперетворювачів. Наприклад, є такий, який робить суму двух кубиків, але приймає лише значення не вище трьох. Або такий, який приймає значення і перетворює його на протилежне. Тобто одиниця стає шісткою, п’ятірка – двійкою тощо. 

Гравець кидає кубики, вибирає ті, які підходять для тих кубикоперетворювачів, які в нього є в арсеналі і таким чином атакує супротивника. 

Якщо результат на викинутих кубиках нам не підходить, можна зробити ще два кидки.

Можна пройти кампанію за декількох персонажів, і гра за кожного з них – абсолютно унікальна. Вони мають свій набір кубикоперетворювачів та унікальні правила використання кубиків.

В результаті маємо цікавий рогалик, який час від часу нагадує Slay the Spire, але при цьому значно простіший, дружелюбніший та про кубики замість карт.

Варто відмітити ще одну деталь. Зазвичай у подібних ігор діалоги доволі прімітивні. Але ця гра здивувала хорошим гумором та іронією в діалогах. Граєш з посмішкою, очікуючи, що ще викинуть ці милі персонажики 🙂

Гра року

Persona 5 (2017, PS4)

Величезна японська RPG про підлітків, які змінюють серця зіпсованих дорослих

Мене якось не зачіпають стандартні JRPG. Але деякі японські ігри залишають слід в моєму ігровому серці. Серед таких – серія Shin Megami Tensei, з якою познайомився ще на Nintendo DS.

Persona – це відгалуження серії, яке стало значно більш популярним, ніж основні ігри.

Отже, група підлітків отримує можливість проникати у підсвідомість інших людей і таким чином змінювати їх “зіпсовані” серція. Це призводить до того, що злочинці каяться в своїх злочинах.

Процес подорожі у підсвідомості можна описати як зачистка “печери” з великою кількістю ворогів, покроковими битвами та колекціонуванням монстрів-напарників.

Як прийнято в цій серії, ігровий процес ділиться на дві частини: власне “зачистку печер” та реальне життя, в якому потрібно вчитися, проводити час з друзями, спілкуватися з людьми. Реальне життя – важливе, бо кожна взаємодія покращує нашу внутрішню можливість призивати все більш сильних монстрів різних типів. 

Зазвичай, коли ми обговорюємо ігри, то майже ніколи не згадуємо інтерфейс. Але в Persona 5 візуальний стиль інтерфейсу – це щось особливе. Він зроблений надзвичайно вишукано й сміливо, і це не впливає на зручність користування.

В результаті маємо дуже затягуючий ігровий цикл життя-печери, цікаву історію, персонажів, яким хочеш співпереживати, світ з величезною кількістю контенту та стильний інтерфейс. Не часто таке зустрічається одночасно в одній грі.

Розчарування року

Mafia 3 (2016, PS4)

Грінд в промислових масштабах

На початку двохтисячних гра Mafia мене надзвичайно вразила. Звісно, у гри були проблеми, вона була не ідеальною. Але розказана історія, музика та можливості відкритого світу залишили слід в душі. Коли я після цього грав у GTA 3, то не міг зрозуміти, як ці ігри взагалі можна порівнювати.

Потім вийшла Mafia 2. Не вразила, але згадую її з теплом. Про Mafia 3 люди відгукувалися не дуже добре, тому я не поспішав у неї грати.

Але нещодавно вийшла перероблена трилогія всіх частин гри. Тому я вирішив знову пройти Mafia 1 та 2, а після них уже познайомитися з Mafia 3.

Перша частина стала в чомусь кращою, але в багатьох важливих нюансах – гіршою. Друга залишилася такою, як і була.

А що ж третя? На початку історія розвивалася непогано. Нова епоха, нові персонажі, нові проблеми – цікаво. Та потім виявилося, що між рідкими сюжетними епізодами я повинен робити одне й те ж саме: приїжджати на якусь локацію, убивати однакових ботів за допомогою примітивної механіки перестрілок, брати новий квест, повторювати до наступної сюжетної сцени.

Ігровий процес виявився надзвичайно нудним.

І хоч як би я не любив перші дві частини, як би я не хотів дізнатися, чим закінчиться історія, я не міг дозволити собі настільки одноманітно вбивати свій час. Тому просто кинув гру.

Не дивіться вгору (2021)

Краще дивитися цей фільм, не знаючи про що він. Тому, якщо загалом описати – це крута сатира на те, як людство реагує на глобальні проблеми. Для людства важливіші політичні інтриги, новини з життя зірок, гонитва за новими технологіями ніж можливий армагеддон.

Не можу сказати, що фільм прям захопливий, але загалом його дивитися весело. Класні актори, багато сатири та висміювання різних аспектів політики і преси. І хоч фільм гіперболізує багато речей, він сприймається дуже реалістично.

Безрідні звірі (2015)

Шикарний фільм про хлопчика з однієї з африканських країн, де йде громадянська війна. Сім’ю хлопчика вбили, і він попав у армію, що складається з таких же дітей та підлітків, як і він. 

Дуже цікаво спостерігати за історією та за розвитком цього хлопчика. Як він з безтурботної дитини перетворюється на звіра, який бачив і творив страшні жахіття.

Деякою мірою фільм можна охарактеризувати як суміш двух чудових стрічок: Місто бога + Готель Руанда.

Момоко чує пісню жабенят (2003)

Дуже зворушливе аніме про сім’ю, в якій одночасно народилися хлопчик та дівчинка. Хлопчик народився здоровим, а дівчинка – ні. Її м’язи стали поступово твердіти.

З одного боку, викликати емоції хворою дитиною, що вмирає, – дешевий трюк. З іншого боку, ця історія глибша, ніж просто спроба зіграти на емоціях. Це історія про співпереживання, прийняття інших людей.

Ми дивилися сім’єю разом з дітками. І хоч картина доволі сумна й викликає сльози, вона залишає щось тепле в серці.

Атака титанів (2013+)

В фентезійному середньовічному світі з’являються титани значно більшого розміру, ніж існували раніше. Тож вони легко знищують цегляні будинки та їдять людей. 

Людство частково було до цього готове, тому побудовані сотні років тому височезні стіни рятують світ від знищення. А особливий військовий підрозділ, як спеціально тренувався, щоб воювати з титанами, намагається відбити атаку.

Історія розповідає про хлопчину, який, втративши сім’ю, разом з друзями вступає до цього військового підрозділу.

Здавалося б, це має бути серія пригод, в якій хлопчина поступово стає сильним, знаходить нових друзів та вбиває титанів. 

Але автори з самого першого сезону ставлять все з ніг на голову. Персонажі смертні, титани дійсно дуже сильні, ставки високі, а історія розвивається в неочікуваному напрямку. І навіть коли після перших двух сезонів здається, що історія вже окреслила рамки, з кінця третього сезону виявляється, що світ – не такий одномірний, яким здавався.

Події відбуваються так динамічно, що знаходишся в постійному приємному напруженні. Кожної миті щось може статися, кожної миті можеш дізнатися щось нове й цікаве. 

Схожі відчуття викликали лише перші декілька сезонів Гри Престолів. Хоча Атака Титанів – динамічніша.

Трек та анімація початкової заставки 4го сезону до цих пір в пам’яті залишають приємний присмак (звісно з урахуванням контексту серіалу).

Kirlian Camera (альбоми після 2010го)

Суміш дарк-вейв, електроніки, незвичайного жіночого вокалу та гарної мелодики. Не можу виділити якийсь один альбом, бо мені сподобалося багато пісень із різних альбомів. Але в цілому Hologram Moon доволі-таки класний.

З пісень виділив би Eclipse.

Гарних вам вражень в новому році!