Creoteam вже другий рік поспіль не випускає нових проєктів, бо команда вирішила зосередитися на новій грі: Football, Tactics & Glory: World. Спробуємо здивувати гравців як візуалом, так і новими цікавими механіками. І звісно донатимо на ЗСУ, хоч за останні два роки доходи від попередніх ігор упали майже до нуля 🙁
Не дивлячись на війну і величезну кількість роботи, при можливості я намагаюся грати в ігри й аналізувати їх. Продовжу власну щорічну традицію і напишу про ті ігри, які мене вразили в 2023му.
Чудові ігри
STEINS;GATE (2010, PC)
Візуальна новела, яка розкриває подорожі в часі під незвичним кутом
Купив гру через надзвичайно гарні відгуки. І перше враження – помилився з покупкою. Бо перші ~10 годин приходиться читати самовдоволені діалоги карикатурно-ексцентричного самовдоволеного студента, який веде себе не дуже адекватно. Та й події розвиваються незрозуміло і не мають жодної логіки.
Чекати, доки новела розженеться і почне нарешті розважати, не хотілося. Мені 40+ років, часу вільного нема. Можливо, це гра для підлітків чи студентів, які знаються на візуальних новелах, люблять аніме і можуть ототожнювати себе з такими людьми, як головний персонаж. Можливо, гра не для мене.
Все ж, пересилив себе. Бо в грі почалися розмови про подорожі в часі, персонажі стали озвучувати цікаві думки, з’явилися фізичні терміни. У мене з’явився інтерес. Почала накльовуватися непогана наукова фантастика. Але між науково-фантастичними епізодами приходилося терпіти невимовно дратуючі діалоги головного героя з різними жіночими персонажами.
Однак, з другої половини новели дії почали доволі круто розганятися. Поступово починаєш помічати, що ті деталі, які раніше здавалися притягнутими за вуха, були важливими для історії. З’являється розуміння, що всі ті діалоги були важливими, щоб передати характери персонажів і важливість наступних подій.
Останні годин 10 я грав/читав запоєм – дуже хотілося дізнатися, чим воно все закінчиться. Відкрив одну з кінцівок у самій грі. А справжню кінцівку вже подивився на ютубі (трьохгодинне відео О_О).
Дивився кінцівку, повністю прозріваючи від того, наскільки все виявилося продумано з самого початку. І те, що здавалося непотрібною дурнею, було насправді важливою частиною глобальної історії. Ну а останні деякі слова справжньої кінцівки прям на сльозу пробили.
Я не знаю, чи варто рекомендувати гру, бо з одного боку дуже довгий час мене дратували зайві діалоги (і взагалі, гра забрала занадто багато часу), а з іншого – я залишився надзвичайно враженим. Щось схоже колись відчував від To the Moon. Жодна художня книжка сучасних письменників, які я прочитав за останній рік, навіть близько так не сподобалася, хоч там і не було ексцентричних японських студентів та студенток 😀
Це один з тих досвідів, які залишають по собі довгі приємні враження. Заново я б не грав, але аніме по цій новелі з задоволенням подивився.
Inscryption (2022, PS4)
Карткова гра, яка є не тим, чим здається на перший погляд
Спочатку здавалося, що це карткова мандрівна гра (rogue-lite) з доволі незвичайною механікою та густою жахаючою атмосферою. Ми знаходимося в хатинці дикого лісника і кожна наша подорож – це його розповідь про те, як ми намагалися дібратися до цієї хатинки. Події відбуваються в загадковому страшному оточенні.
І ось ми проходимо гру, вбиваємо фінального боса і раптом виявляється, що це все було лише прологом до повної гри. Сюжет навіть ще не починав розкриватися.
Далі знайомимося з зав’язкою справжньої історії, яку я тут не хочу спойлерити. По ходу гри нам прийдеться познайомитися ще з декількома механіками, кожна з яких схожа на механіку лісника, але в чомусь важливому відрізняється.
Я не можу сказати, що готовий багато грати в цю гру. Але вона мене здивувала, повеселила, розважила. Тобто проявила те, чого й очікуєш від цікавої гри.
The Legend of Zelda: Tears of the Kingdom (2023, SWITCH)
Чарівна казка з великою свободою та можливістю створювати свої механізми
Якби я не грав попередню гру цієї дилогії, то вважав би Tears of the Kingdom шедевром та грою року.
Це, як і раніше, жива казка, в якій ти маєш надзвичайну свободу дій і варіативність вирішення проблем. Причому, варіативність інструментів тут навіть більша, ніж у минулій грі, бо з’явилася можливість створювати механізми (наприклад, літаки чи стріляючий вогнем колісний транспорт).
З іншого боку, гра вже не так дивує, як це було раніше. Тут все ще надзвичайна кількість контенту, тут все ще є багато дуже цікавих ігрових елементів, які радують новизною. Але ти вже розумієш структуру гри, принцип життя ігрового світу та розміщення таємниць/головоломок. Наприклад, якщо раніше кожне відкриття корока в хитрому місці десь на горі дивувало та радувало, то зараз уже розумієш приблизно логіку розміщення короків і не вважаєш себе розумним та кмітливим, коли їх знаходиш. Тому вже дивишся на гру більш виважено.
Крім того, трохи дратує певна штучність світу, в якому з’явилися літаючі острови. А додаткові механізми глобально не особо-то й потрібні. Якщо є час та натхнення порозважати себе – можна класно розважитися, створюючи машини по знищенню ворогів, чи літаючий транспорт. Але гра не дуже заставляє використовувати механізми, тому вони ніби й є, але їх можна й не помічати.
Незважаючи на те, що деякі моменти мене не радували, в цілому гра дуже цікава, особливо якщо любиш шукати таємні місця, обслідувати приховані локації, вивчати незвичайний світ з забавними персонажами.
Гра року
Anno 1800 (2019, PC)
Надзвичайно гарний симулятор будівництва міста XIX століття
Найпотужніший симулятор містобудування, в який я коли-небудь грав.
По-перше, це надзвичайно гарна гра. Отримуєш естетичне задоволення, коли будуєш щось нове і дивишся за тим, як починає вирувати життя в нових кварталах.
По-друге, ігровий цикл заставляє щось постійно налаштовувати, оптимізовувати процеси – ти постійно зайнятий чимось. Є декілька різних механік – від розбудови острова, до відправки експедицій, від інвестицій в острови конкурентів до морських битв та рудиментарної дипломатії.
По-третє, тут неймовірна кількість контенту. Різні типи будівель з декількома варіантами зовнішнього вигляду, величезна кількість декоративних елементів, пересічення механік. Я був у шоці, коли вияснилось, що можна натиснути Ctrl+R, щоб перейти у вигляд від першої особи. В цьому режимі можна ходити по вуличкам, їздити на міському транспорті, взаємодіяти з оточенням.
Є й мінуси. Складно зрозуміти місцеву економіку. Потім розумієш, що вона відносно проста, але не очевидна. Першу свою партію, яку я почав грати на легкому рівні, я програв, залишившись без грошей.
Крім того, розвиток виробничих ланцюжків перетворюється на рутину. Під кінець гри я більше займався оптимізацією промисловості та торгових маршрутів, ніж насолоджувався тим, як розвиваються мої міста. Кинув грати, коли зрозумів, що відчуваю, ніби йду на роботу.
Та загалом враження від гри – дуже приємні, я прекрасно провів час у грі. І роздивляючись скріншоти своїх міст, хочеться знову туди повернутися.
Розчарування року
Persona 5 Strikers (2020, PS4)
Зіпсована персона
Persona 5 була моєю улюбленою грою 2021го року. Не все мені в ній подобалося, але загальна атмосфера, персонажі та ігрові механіки затягували. Дратували просторові головоломки та платформні рівні. Але глобально плюсів у гри було настільки багато, що неприємні деталі можна було стерпіти.
І от в Strikers залишили та розширили те, що мені не подобалося в Persona, натомість забрали або змінили те, що подобалося.
Нормальну покрокову механіку замінили гіршою механікою боїв у реальному часі. Непоганий ігролад з вибором дій в різні проміжки часу забрали. Вибудовування відносин між персонажами, що в свою чергу посилювало гравця, забрали. Паралельну зачистку печер/метро забрали. Що залишилося? Є історія, є ті ж персонажі, до яких звик, є спрощені прокачка і змішування персон. Залишилися і збільшилися дратуючі головоломки та платформні рівні.
Я не зміг довго це терпіти, і після першого боса і невеликого проходження далі, кинув.
При цьому, я не можу сказати, що це погана гра. Бойова частина, хоч і побудована так, щоб якось передати механіки покрокового бою (тобто не є повноцінною та самостійною), в цілому не погана. Є цікаві ідеї і приємні моменти. Але камера – не зручна, а деякі дуже важливі нюанси не пояснюються. Система комбо заставляє запам’ятовувати комбінації клавіш окремо для кожного з персонажів, що мені здається диким. Гра в цілому розважає, якщо любиш просторові головоломки на локаціях, не маєш нічого проти складної бойової механіки і любиш Persona 5.
Але це явно гра не для мене.
Краща книга
Натисни Reset: Вигорання та відновлення в індустрії відеоігор, Джейсон Шраєр
Збірка цікавих історій про те, як тяжко розробляти ігри
Це чудова збірка історій розробки відомих ігор. Історії скомпільовані з інтерв’ю, які давали розробники журналісту.
З одних історій узнаємо про пекло розробки. З інших – про те, як успішні студії закриваються, бо їх батьківська компанія не бачить в студії перспектив (навіть після виходу успішних ігор). З ще якихось історій узнаємо про складні перипетії пошуку фінансування студією.
Поток розповіді гарно складений. Наприклад, починається історія про тестера, який намагався знайти роботу в ігровій індустрії, потім переходить до того, як компанія, в якій він працював, розвивалася. Потім узнаємо, як це вплинуло на його колег, і що з ними стало. Потім узнаємо, як цей в минулому тестер просунувся по кар’єрній драбині і став продюсером. І от з таких лабіринтів доль складаються всі історії. Читається легко і цікаво.
Основна тема книжки: поточний світ розробки ААА ігор – неправильний. Бо задля створення шедеврів людські долі сприймаються як витратний матеріал. Навіть якщо склалася чудова команда і випустила гру, це не значить, що команда збережеться надалі. Бо видавець може перейти на інший тип ігор чи ця випущена хороша гра не достатньо добре продалась, чи цей тип ігор надоїв гравцям.
Для мене читання книжки було схожим на перегляд серіалу “Кремнієва долина”. Тобто читаєш і пізнаєш проблеми, з якими зіштовхувався або ти особисто, або твої колеги. Розроблювати ігри – це завжди дуже тяжко. Знання, що так тяжко не лише для тебе, створює терапевтичний ефект 🙂
Кращий фільм
Люксембург, Люксембург (2022)
Фільм про колоритних персонажів в провінційному українському містечку маскується під фільм про пошук батька
Два близнюки з українського провінційного містечка просто живуть своїм життям, доки не приходить звістка про їх батька з Люксембурга.
Основа фільму – колоритно показане життя братів у провінційному українському містечку. Один – водій маршрутки, інший – поліцейський. Цікаво спостерігати за сценами та персонажами, що нагадують людей, яких бачив у реальному житті. Про такі сцени кажуть “смішно, бо правда”.
На жаль, частина другорядних акторів грали посередньо. Та в цілому, хотілося, щоб фільм не закінчувався. Бо за братами було весело та цікаво спостерігати. І найголовніше, що в персонажах фільму ти бачиш глибину, бачиш в них людей з емоціями та переживаннями, а не комедійних болванчиків. Це робить фільм більш глибоким та ліричним.
—
Задумавшись про те, що мені цей фільм нагадує, зрозумів що найближчими по духу є роботи режисера Мартіна Мак-Дона (Залягти на дно в Брюгге / Три білборди за межами Еббінга, Міссурі / Привиди Інішеріна). В описах фільмів є слово “комедія”, але у багатьох відгуках люди пишуть про депресивність, їм було не смішно. Та й кінцівки у фільмів деякою мірою відкриті.
Насправді ж комедія в цих фільмах полягає в персонажах, їх характерах, в приземленості та буденності навколишнього світу, в безпосередності вчинків. Аналогічно і “Люксембург, Люксембург”. На фоні десь є історія про пошук батька. Але це не комедія в стилі “Льодовикового періоду”, це комедія в стилі “Привидів Інішеріна”. Щоправда, значно більш смішна й зрозуміла для українців.
—
Нажаль, як і фільмах Мартіна Мак-Дона, в кінці складається враження незавершеності. Можливо, хотілося б побачити, як подорож хлопців трансформувала їх. Це б поставило гарну крапку в історії. Та загалом фільм чудовий. Його хочеться передивлятися через влучні фрази та класну гру головних акторів.
Кращий серіал
У кращому світі (2016-2020)
Погана людина попадає в рай
(перед переглядом краще нічого більше не знати про серіал, але я спойлерити не буду)
Жінка, яка при житті була доволі поганою людиною, помирає й помилково опиняється в Раю (Кращому світі), де тепер їй потрібно намагатися не видати себе.
Те, що продюсером виступав Майкл Шур, відомий за роботою над “Офісом” та “Парками й зонами відпочинку”, вже є великою рекламою для серіалу, бо ці комедії дійсно залишили своє місце в моїх спогадах. Але “У кращому світі” виявився ні каплі на них не схожим.
По-перше, серіал глобально не смішний. Так, тут є веселі моменти та жарти, але його рівень “комедійності” доволі маленький порівняно, наприклад, з “Офісом”.
По-друге, все виглядає дуже награно та наївно. Були думки навіть кинути перегляд першого сезону на середині, аж доки в кінці сезону все не перевернулося з ніг на голову і не з’явилася супер-інтрига. Серіал засяяв.
Початок другого сезону був мега-феєричним та смішним, і це єдине місце, де сітком дійсно заставляв сміятися. А далі – просто цікава й весела історія персонажів і світу за якими дуже приємно спостерігати. В першому сезоні здавалося, що ці персонажі навряд чи заставлять співпереживати. Та чим далі, тим більш симпатичними вони стають.
Серіал не для всіх, і його певна театральність може дратувати. Але якщо її прийняти, то дивитися дуже цікаво. Я навіть не очікував, що мені так сподобається. Додатковий важливий плюс – серіал має логічну кінцівку. І хоч вона може комусь не сподобатись, та мені вона здалася підходящою.
Кращий альбом
Tungsten – We Will Rise (2019)
В 2019му вийшов альбом We Will Rise новоствореної шведської групи Tungsten. Це потужний мелодійний метал, в мелодіях якого можна вгадати нордичні мотиви. Не можу сказати, що прям всі пісні сподобалися, хоча всі вони добротні, але частина пісень засіли в голові надовго через гарні мелодії та хороше тяжке звучання.
Ось приклад однієї з кращих пісень альбому, де мелодійний приспів з гарним потужним супроводом може заставити прослуховувати пісню знову і знову:
В картинці посту використовується моя картина, зроблена за допомогою ШІ, під назвою “Багряні спогади на бетоні“.
Вона присвячена українським містам, в яких ще декілька років тому сміялися діти, проживалося буденне, але унікальне для кожного життя, планувалося майбутнє. А тепер від них залишився лише бетон, просочений кров’ю.
