У середині 2000-х часто можна було зустріти обговорення того, що ігри – це наступний крок розвитку медіа після фільмів, тобто еволюційний розвиток розповідання історій. У межах цього обговорення мені сподобався роздум одного з ігрових дизайнерів у блозі Бренди Бретвейт (Brenda Brathwaite), дизайнерки Jagged Alliance і Wizardry. Я коротко перекажу цю замітку нижче.
Замітка
Усі нові наративні медіа використовували попередній популярний тип медіа як референс, але вдосконалювали його чимось унікальним. Наприклад: радіо – це озвучений театр, телебачення – це радіо із зображенням, фільм – це записана театральна вистава тощо. Здається, що сучасне суспільство розглядає ігри як фільми з інтерактивністю.
Однак такий погляд, на думку автора замітки, хибний. І щоб продемонструвати це, він наводить приклад опери.
Опери, як і фільми чи театр, також розповідають історію. Але головними в цьому типі медіа є музика, голос і майстерність виконання. Історія лише створює контекст для музики та співу. І це дуже схоже на ігри. Тобто історія в іграх посідає те саме місце, що й історія в опері – створює контекст. Але основою ігор є ігровий процес, аналогічно тому, як основою опери є музика.
Що я думаю з цього приводу
Мені подобається це порівняння. Дійсно, часто сюжет в іграх має велику кількість умовностей, спричинених тим, що ігри є інтерактивними. Так само, як і опера використовує умовності, бо в реальності співати під час звичайної розмови чи бою – неможливо. Сюжет надає об’єму й наповненості як сюжетним іграм, так і опері, але не є ключовим елементом жодного з цих типів медіа.
Однак важливо пам’ятати, що таке порівняння підходить лише певному класу ігор – тим, у яких історія задає контекст ігровому процесу. Адже є також ігри, в яких сюжет стоїть на першому місці (візуальні новели), чи де сюжету взагалі немає (Tetris). Ці та багато інших типів ігор не можна порівняти ні з оперою, а часто – ні з жодним іншим типом існуючих медіа.
