Четвертий рік війни.

Ми разом із 13-річним сином Аскольдом випустили Threads of War – rogue-lite танкові бої у стилі української вишиванки, в яких ми визволяємо українські міста в перший рік повномасштабної війни. Я дуже задоволений тим, що нам вдалося зробити.

По-перше, через гру я хотів донести думку, що за перемогами та поразками стоять людські імена. По-друге, хотів, щоб гравці бачили більше якісних українських ігор. Також пишаюся Аскольдом – він написав увесь код гри. Довести гру до релізу – це вже гарне досягнення. А завершити гру з великою кількістю взаємозв’язків, оптимізувавши та відполірувавши її – для 13-річного підлітка це значне досягнення.

У цьому інтерв’ю ми розповідаємо більше про гру.

Creoteam все ще працює над Football, Tactics & Glory: World. Ми закінчили багато комплексних задач, але попереду найскладніше – нова система анімацій.

Далі – топ ігор, у які я грав у 2025 році.

Чудові ігри

Cyberpunk 2077 (2021, PC)

RPG у відкритому світі в сетингу кіберпанка, де світ сприймається одночасно і живим, і порожнім.

З самого початку гра захоплює: цікавий сетинг, гарна графіка, динамічний початок, у якому головний персонаж знаходить товариша по злочинній діяльності, вау-ефект від наповнення міста живими деталями – пішоходами, бандитами, поліцією, продавцями, покупцями, наркоманами, гульвісами тощо.

Поки розвиваються події, ти знайомишся з імплантами, прокачкою, різними способами ведення боїв, різноманітними типами квестів, лором ігрового світу. Видно, що гра дорога і глибока.

Потім з’являється персонаж, якого грає Кіану Рівз, і ти розумієш, що тут ще ого-го скільки нового тебе чекає.

Однак саме з цього моменту в сюжеті відбувається певна велика зміна, для нас відкривають усе місто Найт-Сіті, і динаміка історії повністю зникає. Є кумедні квести, є невеликі історії, які розкривають нові грані сетингу, з’являються нові персонажі. Але втрачається співпереживання хоча б комусь, починаєш розважати себе сам. І от якщо є бажання глибоко дослідити всі можливості, які надають імпланти та прокачка, то отримаєш ще багато задоволення. А якщо хочеться отримати цікаву історію з унікальними квестами – то тут уже на любителя. Не можу сказати, що історія тут погана. Але вона не чіпляє. Хоча діалоги та квестові сценки зроблені гарно та деталізовано.

Однак під час проходження доповнення “Іллюзія свободи” гра ніби отримала друге дихання. Думаю, що відкритий світ і велике різноманіття квестів не дозволяють сконцентруватися на історії та персонажах. Але якщо локалізувати події та квести, як було на самому початку гри, коли нас не випускали за межі району, а також як в Іллюзії свободи, коли події були сконцентровані в окремому районі, то ти більше проникаєшся атмосферою та історією.

Це доповнення грається як окрема лінійна сюжетна гра, в якій можна вибратись у відкритий світ і робити, що заманеться, доки не вирішиш продовжити сюжет. Однак сам сюжет доволі непоганий з колоритними персонажами і ефектними подіями.

Cyberpunk 2077 не став моєю улюбленою грою, але залишиу у серці відбиток і теплі почуття. Візуальний стиль – шикарний, атмосфера – густа, персонажі – запам’ятовуються. Мені не хочеться знову грати в цю гру, але згадувати про неї приємно.

Dawn of Man (2019, PC)

Містобудівний симулятор, який проводить нас із кам’яного віку через кілька епох до залізного віку.

Ми можемо почати гру як маленька кочова група давніх людей, що шукає місце, де оселитися, або вибрати вже готову локацію і почати розвиток із кількох наметів та вогнища.

Відправляємо людей збирати каміння, рубати дерева, шукати ягоди, полювати на тварин, будувати нові намети чи створювати знаряддя праці. Слідкуємо за їжею, рівнем навантаження людей, іншими ресурсами. Поступово з наметів переходимо до кам’яних будинків із солом’яними стріхами, одомашнюємо собак, кіз, корів, коней. Проходимо шлях від носіння ресурсів у руках до колісних візочків з кіньми. Від полювання переходимо до землеробства. Будуємо стіни, щоб захищатися від набігів.

Гра класна. Управління людьми зроблено доволі доступним і зрозумілим. Візуально приємно спостерігати за тим, як вони полюють на диких тварин, будують, працюють, ходять по місту. Фонова музика та звуки чудово підкреслюють атмосферу давнього світу.

За одну кампанію можна розібратися з усіма механіками, а наступну вже пройти якось інакше. Подобається, що баланс звичайної складності дозволяє грати природно, без надмірної оптимізації. Ти насолоджуєшся тим, як плем’я осідає, зростає, пристосовується до навколишнього середовища, розширюється. Селище виглядає природно й цікаво. Однак, як і в інших містобудівних симуляторах, тут є простір для оптимізації ефективності для тих, хто це любить.

Звісно, є й недоліки. Один із них – розвиток відбувається ду-у-уже повільно навіть на максимальній швидкості гри. З одного боку, це сприймається реалістично, з іншого – є багато періодів, коли нічого цікавого не відбувається. Ти просто дивишся на те, як твоє вже доволі автоматизоване селище живе. Але хочеться більшої динаміки. Якби не це, я б ще зіграв багато кампаній, бо кожного разу можна отримати новий досвід. Тут легко можна загрузнути на сотню-дві годин.

The House in Fata Morgana (2016, PC)

Пронизлива готична хроніка проклятого маєтку, де переплелися тисячоліття трагедій, любові та відчайдушної надії на прощення.

Це набір новел з різних епох: від Середньовіччя до Промислової революції, які спочатку сприймаються доволі нудними й простуватими та здаються непов’язаними між собою, але поступово об’єднуються в одну велику й глибоку історію кохання, ненависті, жорстокості, помсти та прощення.

Новели переплетені у клубок людських доль, який поступово розплутується, і ми отримуємо відповіді на всі запитання, що виникали з початку читання. І ти залишаєшся внутрішньо задоволеним цими відповідями. Якщо спочатку запитував себе: «Чи довго ще читати?», «Навіщо я це читаю?», то в кінці з’являються думки: «Як же хочеться продовження».

Нещодавно я читав декілька готичних книжок сучасних авторів, і вони сприймалися готичними за формою, але порожніми за суттю. Однак ця історія є квінтесенцією готики. Як за формою (завдяки епохам, у яких відбуваються події, та прекрасній музиці), так і за тематикою: персонажі, жорстокість світу, депресивність та темрява подій, біль – тут усе пронизане готичністю.

Вражає багатошаровість історії. Це не стандартна триактна структура, подорож героя чи пошук таємниці (типу детективів). Це щось своє, унікальне, що, на мою думку, варто відчути кожному, хто любить гарні книжки. Причому після завершення роману у мене залишилося відчуття, ніби я подивився гарний серіал, де кожен персонаж має достатньо часу, щоб розкритися, має зрозумілі мотивації, унікальний, але правдоподібний характер, власну манеру поведінки. Мені було приємно, що в кінці не залишилося жодного питання без відповіді. Усе, що я хотів дізнатися протягом першої половини новели, поступово було пояснено. Причому більшість моїх передбачень не справджувалися – історія підкидала несподівані повороти та відкриття, які змушували подивитися на ту чи іншу ситуацію по-новому.

Окремо хочу відзначити музику. По-перше, треки не схожі ні на що інше. Вони написані саме для цієї новели і не мають аналогів. По-друге – вони чарують мелодійністю та голосом виконавиці. По-третє – вони за відчуттями дуже готичні. Певною мірою їх можна порівняти з саундтреком Castlevania: та музика має своєрідну мелодику та звучання, не схожі ні на що інше в іграх. Те саме і з музикою цієї новели – це щось окреме, що, мов водний потік, несе човен нашої душі в атмосферу смутку, жорстокості та нещасного кохання.

Хотілося б, щоб тексту було менше, бо здається, що новела могла б бути коротшою. Хотілося б, щоб перші три глави не були такими затягнутими (думаю, що багато читачів кинули новелу саме через них). Але якщо пересилити себе й дочитати до п’ятої глави, то історія винагородить чудовою атмосферою, можливістю поплакати (якщо ви чутлива людина) та розкриттям усіх цікавих таємниць, яких тут багато.

P.S. Нудність першої частини новели й надзвичайно цікавий розвиток історії в її кінці нагадують Steins;Gate – там також потрібно було пересилити себе і не кинути читати в першій половині, щоб потім насолодитися фіналом. 

Ghost of Tsushima (2020, PS5)

Поетична історія про воїна, який зрікся власних принципів, щоб урятувати свій народ.

Події відбуваються в Японії XIII століття під час монгольського вторгнення. Ми граємо за одного з самураїв, достатньо вправного, щоб організувати визволення свого острова Цусіма.

Це гра з відкритим світом, боями у ближньому бою і, що стало несподіванкою для мене, – приємним сюжетом. Цікавість історії полягає не в тому, які перипетії трапляються з головним героєм, а в тому, чому вони трапляються. Щоб вижити і мати змогу знищувати монголів, головному герою доводиться вбивати з-за спини, крастися, отруювати ворогів – тобто робити все те, що вважається негідним самурая. Справжній самурай повинен зустрічати ворога обличчям до обличчя й чесно вступати в бій. Ця двозначність вчинків головного героя в контексті світу гри робить історію більш глибокою. А цікаві персонажі лише підсилюють це враження. І хоч загалом події не вражають, стежити за долею головного героя цікаво.

Історію доповнює дуже приємна бойова механіка. Вона досить проста для розуміння: всього кілька кнопок для атаки, кілька – для захисту і ще кілька – для додаткових можливостей. Але разом вони створюють гарну комплексну систему. Я люблю ігри з акцентом на хорошому ближньому бою, і це – одна з таких.

Наостанок варто згадати про атмосферу. Гра відчувається дуже поетичною. В деяких місцях ми сідаємо пограти на флейті, в інших – потрібно написати хокку; є локації, де ми біжимо за лисичкою, щоб знайти святилище; часто жовта пташка показує шлях до цікавих місць, а подих вітру вказує напрям до цілі. І все це – у яскравій, приємній стилістиці з чудовою графікою й різноманітними пейзажами: від червоних кленів до сніжних гір. Отримуєш естетичне задоволення від гри та її поетичності. Звісно, є деякі слабкі моменти – наприклад, моделі тварин, але це дрібниці.

Привид Цусіми не стала моєю улюбленою грою, в другу частину я не гратиму. Однак, у цьому світі я гарно провів час.

Balatro (2024, iOS)

Покер, в якому все вирішують не комбінації карт, а комбінації джокерів.

В останні роки виходить багато rogue-lite ігор, побудованих за схожим шаблоном, але в різних сетингах і зі своїми особливостями. Основні ігрові цикли лежать на поверхні, тож дизайнити такі ігри не складно. Однак далеко не кожна з них може порадувати глибиною та цікавістю ігрового процесу. Balatro – якраз із тих ігор, які радують.

На кожному рівні перед гравцем стоїть завдання набрати певну, щораз більшу, кількість очок за допомогою складання покерних комбінацій. Кожна комбінація приносить свою кількість очок, причому система підрахунку досить хитра – саме на цьому й побудована глибина гри. Просуваючись від рівня до рівня, ми вибудовуємо власну економіку заробляння грошей, купуємо покращення для колоди та джокери, які цікавим чином впливають на підрахунок очок.

У Balatro легко почати грати і просуватися до певного етапу. І навіть якщо програєш перші 10–20 разів, сам ігровий процес розважає. Однак з часом починаєш хотіти перемоги. А щоб виграти, потрібно добре розібратися в нюансах гри. Причому ключовий нюанс полягає в тому, що порядок джокерів і карт можна змінювати, хоча гра цьому не вчить.

Як і в багатьох подібних комбінаторних rogue-lite іграх, наша ціль зібрати таку комбінацію джокерів, щоб набрані очки рахувалися не в десятках чи сотнях, а мільйонах. Коли приходить розуміння, як найкраще складати та множити очки, як правильно розставляти джокери й які покерні комбінації дають стабільні результати, перемоги починають з’являтися все частіше.

Вся сукупність механік покеру, підрахунку очок, заробляння грошей, купівлі джокерів і покращення колоди створює чудовий ігровий процес, від якого складно відірватися.

DigDigDrill (2024, iOS)

Копаємо, бо нам подобається копати.

Є жанр ігор, присвячених копанню вглиб і збору ресурсів. Схожий ігровий процес є частиною Minecraft і Terraria, але власне “копальні” ігри зосереджуються виключно на копанні та збиранні ресурсів, уникаючи боїв.

Суть таких ігор – грінд і захопливий ігровий цикл: що глибше копаєш, то складніше стає, але й тим кращі ресурси отримуєш. Це, у свою чергу, дає змогу створювати потужніші бури й копати ще глибше.

DigDigDrill – чудовий представник жанру з добре продуманим ігровим процесом. У ній є кілька цікавих механік, які роблять її особливою.

По-перше, тут нестандартний спосіб створення потужніших бурів. Кожен ресурс (вугілля, метал тощо) має форму тетраміно, пентаміно чи троміно – фігурок, схожих на ті, що в Тетрісі. Щоб створити новий бур, потрібно розмістити ці фігурки в заданій області якомога ефективніше, ідеально заповнюючи весь простір. Причому, чим складніше було добути ресурс, тим більшу потужність він передає бурові.

По-друге, різні ресурси дають створеному бурові унікальні бонуси. Наприклад, можливість встановлювати факели в підземеллі, шанс викликати вибух під час збору ресурсів, прискорене буріння чи додаткові гроші. Система бонусів і використання бурів спроєктовані так, що можна грати у спокійному темпі, не заглиблюючись у деталі. Але для тих, хто любить оптимізувати, є можливість шукати синергії, створювати ефективніші бури й прогресувати у грі швидше. Тож гра має глибину для тих, хто хоче експериментувати з комбінаціями.

Є й інші свіжі механіки, які вирізняють DigDigDrill серед аналогів і гармонійно вписуються в загальний ігровий цикл. Вище я згадав лише ті, які по-хорошому здивували.

Це невеличка гра, пройти її можна, напевно, годин за 10. Але ігровий процес реалізований дуже якісно, і хочеться, щоб гра дала привід пограти в неї подовше.

Shattered Pixel Dungeon (2014, iOS)

Rogue-like старої школи, який є одночасно і глибоким, і доступним для освоєння.

У традиційні rogue-like ігри важко почати грати, бо потрібно розбиратися у великій кількості механік. Хоча сама концепція жанру дуже приваблива: ти починаєш гру на першому рівні підземелля, де можеш знайти магічні сувої (ефект яких не дізнаєшся, доки не спробуєш), зброю (яка може бути зачарована негативним закляттям), пастки, монстрів. Ти повинен використовувати всі набуті знання, щоб не лише вижити, а й стати сильнішим, спускатися все нижче і нижче та перемогти фінального боса. А після смерті починаєш усе спочатку. З тобою не залишається нічого, окрім знань про те, як працює ігровий світ і що потенційно може чекати тебе в печерах.

Дуже складно зробити таку гру доступною для ширшої аудиторії. Бо якщо розробник спрощує якісь нюанси гри, він забирає з неї те, що робить її цікавою. Тому так важко знайти хорошу й доступну rogue-like гру.

Shattered Pixel Dungeon – це саме така гра, у якій розробнику вдалося знайти золоту середину між складністю механік і їх доступністю для гравців. Вона не проста і не казуальна, але в неї відносно легко почати грати й досягати певних успіхів. У певний момент розумієш, що не можеш пройти далі, й починаєш або шукати інформацію, або експериментувати з механіками, доки краще не розберешся.

У результаті проходиш гру за воїна, злодія, лучницю та інших персонажів. Звісно, деякі гравці не зможуть подолати цей бар’єр і покинуть гру, вважаючи, що вона надто випадкова і її проходження залежить від удачі. Але це не так: зрозумівши логіку ігрового світу (яка є доволі послідовною), можна проходити майже кожен захід у підземелля.

Є речі, які для мене залишилися або недостатньо зрозумілими, або недостатньо цікавими. Але загалом це дуже хороша rogue-like, яку я із задоволенням пройшов усіма персонажами.

Meteorfall: Rustbowl Rumble (2025, iOS)

Унікальний rogue-lite у світі милої абсурдності ядерного постапокаліпсису.

Я з великим задоволенням пройшов Meteorfall: Krumit’s Tale – попередню гру цього автора. Тож очікування від Rustbowl Rumble були високими.

Початковий ігровий досвід був доволі неприємним: велика кількість сповіщень розповідала про механіки, у бою було неочевидно, хто кому й скільки шкоди завдає, тап по персонажу та перетягування персонажів працювали неконсистентно, через що було незрозуміло, чи це я щось роблю не так, чи це механіки так працюють, чи це баг.

Та коли я помаленьку розібрався в механіках і прийняв неконсистентність деяких аспектів мобільного управління, гра розкрилася у своїх цікавих механіках, різноманітності синергій та особливій атмосфері милої абсурдності ядерного постапокаліпсису.

Це дійсно унікальна та гарно зроблена гра. У світі засилля концептуально схожих карткових чи екшн rogue-lite проєктів Rustbowl Rumble вирізняється у кожному своєму аспекті. І найголовніше – в ігрових механіках. Переповідати їх немає сенсу – треба спробувати самому.

У результаті я з великим задоволенням пройшов гру на всіх рівнях складності різними комбінаціями персонажів. Радий, що автор гри тримає високий рівень своїх проєктів. На жаль, судячи з продажів, це схоже на випадок, коли хороша гра не продає себе достатньо добре.

Dungeon Clawler (2024, iOS)

Rogue-lite про витягування мечів та щитів з кран-машини.

Замість колоди карт маємо предмети, які закидаються в кран-машину. Замість випадкового витягування карт у руку – витягуємо предмети з кран-машини. Отримали меч на 10 атаки – нанесли 10 шкоди ворогу. Отримали два кинджали на 5 атаки і один щит на 15 броні – нанесли ворогу 10 шкоди й захистили себе на 15 одиниць.

А далі вже починається найцікавіше. Деякі предмети та пасивні бонуси мають синергії, і, як в інших rogue-lite іграх, потрібно в першу чергу підібрати такі предмети, які разом із бонусами дозволять наносити величезну шкоду і при цьому якимось чином не дозволяти ворогу завдавати шкоди нам. Маємо багато персонажів із різними цікавими вміннями. Маємо багато різних типів синергій. Маємо різні типи витягування (не лише краном, але й магнітом чи липкою тентаклею). Маємо ворогів із різними типами атак. Маємо багато рівнів складності. Маємо можливість цікаво налаштовувати наших персонажів після того, як пройшли гру ними хоча б один раз.

У результаті гра захоплює на десятки годин. Графіка слабенька, але в такі ігри грають не заради графіки.

Гра року

Lost for Swords (2025, iOS)

Мандрівка картковими підземеллями, де ви не граєте карти зі своєї колоди, а взаємодієте з ними на рівнях.

Це картковий roguelite, у якому кожна локація складається з випадкових карт моєї та ворожої колод. У моїй колоді можуть бути зброя, броня, магічні сувої та посилення. У ворожій – різні типи ворогів.

Гра має унікальну покрокову механіку: пересування і вибір позиції на рівні не витрачають хід, але взаємодія з будь-яким об’єктом чи ворогом – витрачає. Після вашої дії ходять вороги, у кожного з яких є свій особливий тип поведінки: хтось стріляє, хтось наздоганяє персонажа, хтось атакує лише за певних умов тощо.

Я переграв у купу карткових ігор в App Store, де картки ворогів є частиною рівня, і жодна мене не зачепила.

Однак ця гра здивувала. За простою обгорткою ховається глибокий roguelite, в якому усі ресурси грамотно пов’язані між собою, а механіка дозволяє створювати шалені білди й знищувати ворогів креативними способами.

У перші години гри, граючи за воїна, ми б’ємося з ворогами прямолінійно, орієнтуючись на силу та броню. Та у складніших «печерах» вороги мають хитріші вміння, тож доводиться шукати особливий підхід, і тут гра розкривається. Ти починаєш цінувати можливості зменшувати та поліпшувати свою колоду, звертати увагу на синергії карт і амулетів, які на перший погляд не здаються корисними, використовувати оточення в незвичні способи. Ця варіативність вражає.

Окрім воїна, тут є ще злодій та маг. Кожен з них має власні типи карт і кілька видів стартових колод. Завдяки такому різноманіттю можна з великим задоволенням перепроходити гру багато разів, отримуючи новий унікальний досвід у кожній спробі.

Усе це задоволення доступне як у вертикальному, так і в горизонтальному форматах. Якщо є хвилинка, можна швидко запустити гру, зробити кілька ходів і відкласти телефон – прогрес збережеться. Потім можна буде дограти. Ідеальна гра, де глибина механік поєднується з доступністю та простотою ігрового процесу.

Краща книга

Тигролови, Іван Багряний

Життєствердний пригодницький роман про втечу з ГУЛАГу та перетворення героя із загнаної жертви в тигролова.

Події відбуваються десь у середині 30-х років минулого століття. Головний герой – засуджений українець, який дорогою до ГУЛАГу тікає з потяга просто посеред дрімучої тайги.

У втікача майже немає шансів на виживання, але він зустрічає українську сім’ю мисливців, яка приймає його. Ця сім’я опинилася там не випадково – вони є представниками Зеленого Клину: українців, які виїхали на Далекий Схід ще за царських часів, щоб будувати там краще життя.

Попри відсутність складних сюжетних інтриг, історія захоплює динамікою, а персонажам співпереживаєш.

Українські традиції та мова тут зображені так влучно, з гумором і по-сучасному, що стирається будь-яка часова прірва між читачем і подіями 30-х років.

Твір можна критикувати, наприклад, за дещо нуднуватий початок чи однозначність добрих і поганих персонажів. Але історія складається з багатьох шарів, які створюють цікаву динаміку й напругу, що змушує читати далі, сподіваючись, що у головного героя все вийде.

У романі відчувається жага до життя, нескореність перед невблаганною тоталітарною машиною, повага до стихійної сили природи, кохання, саспенс, частина української історії. А коли читаєш живу мову персонажів, жарти, реакції на кпини, то отримуєш додаткове задоволення, впізнаючи їх, бо у тебе чи в знайомих у сім’ях були схожі діалоги. Тобто така манера спілкування сформувалася не вчора, а дуже давно і є частиною нашої культури.

На початку твору було забагато порівнянь і метафор, що сприймалося надміру затягнуто. Але з моменту втечі героя з потяга текст стає дедалі приємнішим. Автор зумів зберегти чудовий баланс між динамікою подій та описами оточення з великою кількістю порівнянь і переліків. Поступово ніби поринаєш у той світ, яскраво уявляючи події. Приємно, що книга зосереджується лише на головному. Можна було б розтягнути діалоги, дати більше деталей, нюансів – але зайвого нічого немає. Тому читається доволі легко.

Ну і кінцівка – така, яка має бути у хорошого пригодницького роману. Залишає гарний настрій і чудовий післясмак.

Кращий фільм

Гонка (2013)

Хто виграє гонку в поганих погодних умовах: обережний професіонал чи авантюрний шибайголова?

Фільм знятий по реальних подіях про двух гонщиків Формули 1 в сезоні 1976го року.

Розповідається не стільки про саму гонку, скільки про суперництво двух дуже талановитих гонщиків, їхню передісторію, драматичні перипетії під час кожної з гонок сезону.

Це був час, коли у гонщика був великий шанс розбитися насмерть, сильно травмуватися чи згоріти. Частково цей факт значно впливає на поведінку обережного чемпіона Ніка Лауди та авантюрного шибайголови Джеймса Ганта.

Підібрані класні актори, які дійсно схожі на своїх прототипів. Історія їх відносин і боротьби характерів – цікава. Динаміка подій тримає увагу. Це хороше добротне кіно.

Кращі серіали

Сага (2020)

Сто років життя однієї родини у перипетіях ста років історії України.

Історія родини Козаків починається перед Першою світовою війною. Протягом наступного століття родина переживає всі біди й випробування, що випадають на долю України. Це і війни, і революції, і Голодомор, і сталінські репресії. Тут показано окупацію Києва 1941 року, вибух на Чорнобильській АЕС, розпад СРСР, проголошення Незалежності, Помаранчеву революцію та Євромайдан.

Цей серіал безкоштовно викладений на YouTube. Тому я очікував поганої якості, награності, дешевої постановки. Але виявилося, що безкоштовні класні українські серіали існують.

Так – не ідеально, не зовсім Голлівуд, але знято на дуже хорошому рівні. Костюми, постановка, кольорова корекція, гра акторів у більшості випадків – дуже хороші. Від першої половини серіалу важко відірватися. За історією хочеться стежити.

Далі з’являються онуки та правнуки, у яких стає все менше екранного часу. Цікаво побачити більш сучасні події, які ти сам застав, але в калейдоскопі персонажів, у яких ти вже починаєш плутатися, хто є хто, остання третина серіалу відчувається вже не так захопливо.

Якісь деталі історії України пройшли повз, якісь показані дуже фактурно й цікаво. Але коли за 12 серій проходить сто років життя людей, які просто хочуть жити й бути щасливими, незважаючи на примхи історії, – це створює особливий, дуже приємний і трішки гіркий післясмак.

Блакитноокий самурай (2023)

Суміш Kill Bill та епічної самурайської легенди.

Події відбуваються в середньовічній Японії. Жінка, яку вважають монстром через її блакитні очі, переодягнувшись у чоловіка, намагається знайти й убити свого біологічного батька.

Але що робить цю історію особливою, так це спосіб її розповіді. Серйозний і місцями жорсткий тон межує з поетичністю, сцени оголення та сексу – з харизматичними персонажами та зрозумілими мотиваціями, а Аніме-естетика – із прекрасними, детальними реалістичними анімаціями.

Серед усього іншого, я дуже ціную добре поставлені бойові сцени. Важливо, щоб кожна битва була цікавою та не здавалася схожою на попередню. І от битви в Блакитноокому самураї – шикарні. Ба більше, автори поставилися з великою увагою до кожного кадру. Кування зброї, діалоги, міміка, рухи – усе опрацьовано з неймовірною увагою до деталей. Я розповідаю про все це, бо дуже рідко можна зустріти анімаційний серіал, виконаний на такому високому візуальному рівні. Згадується хіба що Аркейн. Щоправда, його сюжет мені сподобався менше.

Варто зазначити, що в деяких місцях довелося заплющити очі на певну гіперболізацію сили головного героя (бо історія подається як реалістична), але це можна виправдати тим, що нам розповідається легенда. Крім того, фінал сезону здається трохи поспішним – події розгортаються надто швидко, і з’являється більше умовностей. Та загалом, якщо прийняти, що нам розповідають легенду, усе сприймається дуже добре.

Блакитноокий самурай – це найкращий анімаційний серіал, який я бачив за останні роки. Він естетично гарний, дивує своєю стилістикою, захоплює різноманітністю та глибоко розкриває мотивації персонажів. У нього є невеликі недоліки, але якщо сприймати його як поетичну легенду, то це чудовий твір.

P.S. Якщо дивитиметесь, упевніться, що поруч немає дітей. Серіал для дорослих не лише через жорстокість, а й через відверті сцени.

Кращий альбом

Ari Mason – Creatures (2016)

Ari Mason не випускає кліпів на телебаченні та не дає концертів. Про неї не знайдеш інформації на Вікіпедії чи не почуєш новин від друзів. На щастя, існують потокові сервіси типу Spotify чи Deezer, де можна знайти виконавців, музика яких глибоко резонує з твоїм відчуттям прекрасного.

Creatures – це меланхолійний darkwave/synthpop-альбом з ліричними гарними мелодіями, густим, але мінімалістичним електронним та басовим супроводом.

Після першого прослуховування всі треки здалися схожими між собою. Та в цьому є свій шарм.

Альбом ніби пронизаний депресивним настроєм, та я б охарактеризував цю емоцію стильно-меланхолією в стилі gothic-doom початку 2000-х, але з ухилом в електронне, а не гітарне звучання. 

Гарних вам вражень у новому році!

В картинці посту використовується банер для моєї з сином Аскольдом гри Threads of War.

Я та мій 12-річний син Аскольд працюємо над грою Threads of War. Я – створюю ігровий дизайн, графіку та музику, а син – програмує.

Це рішення є одночасно і поетичним, і візуально читаємим, і таким, що підтримує тему гри.

Фінальні думки

Це була одна з тих задач, які спочатку створюють враження нерозв’язних. Ми звикли показувати смерть кров’ю, мертвими тілами, випаровуванням, розлітаючимися частинками. І якщо жодне з цих рішень не підходить, то складається враження, що нічого придумати неможливо.

Але за роки дизайну ігор я помітив, що завжди є якесь рішення, якщо змусити себе думати далі, змусити себе шукати поза шаблоном.

Тож моя порада — не погоджуватись у своїх іграх на рішення, які вам не дуже подобаються, але нічого кращого ви не придумали. Гарні рішення тим і цікаві, що не лежать на поверхні.

Йде третій рік війни.

Creoteam продовжує роботу над Football, Tactics & Glory: World. Ми вирішили повністю змінити візуальну стилістику гри, зробивши її реалістичною, та працюємо над унікальною системою анімації.

У вільний час я разом зі своїм 11-річним сином Аскольдом працював над грою Threads of War. Навесні ми її анонсували та випустили демо-версію.

Однак періодичні відключення світла значно вплинули на швидкість розробки, тож до релізу ще потрібно зробити багато роботи.

Далі – топ ігор, у які я грав у 2024 році.

Чудові ігри

Roguebook (2021, PC)

Карткова rogue-lite гра з акцентом на збільшення колоди (а не на її зменшення, як це прийнято в жанрі).

Це карткова rogue-lite гра в стилі Slay the Spire, але з трьома цікавими особливостями:

1. Ми керуємо двома героями, а не одним. Багато стратегій засновано на зміні героїв місцями та на важливості того, хто з них знаходиться спереду, а хто – ззаду. Враховуючи, що тут є кілька різних героїв, їхні комбінації дозволяють отримати доволі різноманітний ігровий досвід.
2. Ми отримуємо бонуси за збільшення колоди (більшість ігор у цьому жанрі мотивують тримати колоду маленькою).
3. Відкриття мапи має цікаву, ні на що не схожу механіку: ми використовуємо доступні, але обмежені “інструменти”, щоб знаходити на мапі приховані бонуси, які дозволяють нам покращити колоду.

Графічний стиль – гарний і яскравий (значно кращий, ніж у Slay the Spire). Однак ігровий світ нецікавий. Це, втім, неважливо, бо ігрові механіки затягують, тож граєш із задоволенням.

Я пройшов гру з різними комбінаціями персонажів на перших 5 рівнях складності. Час провів гарно. Гра не захопила настільки, щоб не можна було відірватися (як це було у мене з Monster Train), але це хороша гра, в яку просто приємно грати.

Songs of Conquest (2024, PC)

Правильний “клон” культових Героїв Меча та Магії III.

Я любив ігри Герої 3 та Герої 4 (Heroes of Might and Magic) не за те, що в них можна змагатися з іншими гравцями, а за казкову атмосферу і задоволення, яке вони дарували на середній складності, коли не потрібно було надто напружуватися й можна було приймати деякі рішення ситуативно. Це ж відчуття я шукаю в усіх подібних іграх.

Songs of Conquest – саме така гра. Вона гарна (якщо немає відрази до піксельної графіки), і в ній є цікаві механіки. На мій подив, тут доволі цікавий світ, а не банальні ельфи, орки чи варвари. Я із задоволенням пройшов усі сюжетні кампанії. Щоправда, перша, навчальна, здалася трохи нудною, а остання карта першої кампанії виявилася дещо складною для першого проходження. У мене навіть виникла думка кинути гру, бо на той момент я ще не освоїв нову систему магії, побудови міст та розвитку наук.

Проте вже наступна кампанія виявилася доволі цікавою. Управляєш героєм, який піднімає повстання проти поневолювачів, подорожуєш гарним казковим світом, береш участь у покрокових битвах і розвиваєш військо. Усе це виконано в знайомому стилі Героїв, але достатньо унікально, щоб сприйматися як окрема гра. Інші кампанії також виявилися непоганими, тож я отримав задоволення від гри. У заготовлені карти, де потрібно перемогти кількох суперників, грати також було дуже цікаво.

Сподобався український переклад. Спочатку було трохи незвично сприймати ігрові терміни на кшталт “стрільчинь”, але згодом звик. Натомість використання українських мемів, вдала адаптація назв поселень і в цілому якісний переклад залишили дуже приємне враження.

Звернув увагу, що порівняно з Героями 3 у багатьох ігрових елементах значно покращено зручність. Турбота про гравця відчувається на кожному кроці: підсвітка зони переміщення та інтерактивних об’єктів, відображення кількості ворожих втрат після атаки, розташування юнітів перед боєм більше не залежить від їхнього положення в ячейках війська тощо.

Не можу оцінити змагальну цінність, але грати проти ботів на заготовлених мапах було цікаво. Порівняно з кампаніями, тут уже потрібно заздалегідь складати план розвитку та чітко розуміти свої дії. Думаю, грати проти живих суперників також має бути цікаво.

Ring of Pain (2020, PC)

Атмосферна rogue-lite гра з простою базовою механікою, але надзвичайно комплексним і захопливим ігровим процесом.

Перед гравцем знаходиться коло з карт, де деякі карти є ворогами, а деякі – бонусами. Набір дій максимально простий: взаємодіяти з правою чи лівою картою, прокрутити коло вправо або вліво. Таким чином ми беремо бонуси чи атакуємо ворогів.

Здається, що все просто. Але завдяки тому, як вибудувані механіки та їхній взаємозв’язок, гра відчувається дуже глибокою та різноманітною.

Щоправда, в першу годину-дві може здатися, що вона надзвичайно несправедлива й випадкова. Коли ставиш собі запитання: “Чому я помер? Який урок я можу винести з цієї поразки?”, відповіді не знаходиш. Просто так сталося. Несправедлива випадковість. Однак поступово починаєш краще розуміти механіки й потрапляєш у коловорот “Ще одну партію – і спати”.

Додатково отримуєш естетичне задоволення від загадкової атмосфери та незвичайного графічного стилю гри. Здається, ніби потрапляєш у таємничий, ворожий світ, який потрібно дослідити, отримуючи підказки про його елементи в кожній зіграній партії.

Щодо ігрового світу, цікаво порівняти цю гру з Roguebook, яка є першою у списку. У Roguebook механіки більш комплексні: є персонажі, ігровий світ, переміщення по світу, а також різноманітні дії, уособлені в картах. Здається, що є все необхідне для створення чудової атмосфери, проте гра відчувається порожньою. На противагу їй, у Ring of Pain механіки значно простіші, і можливостей для наративу, здається, майже немає. Проте розробники змогли просочити гру атмосферою, створивши відчуття великої таємниці, яка залишається поза межами твого розуміння.

Гра року

Fortnite / Zero Build (2017, PC)

Королівська битва з несерйозною атмосферою, але дуже добре зробленими механіками та постійно оновлюваним контентом.

Колись я вже пробував грати в цю гру, але в першому ж бою хтось миттєво побудував переді мною стіни, застрибнув на них і почав стріляти. Мені це не сподобалося, і я вирішив, що така гра мені не підходить.

Цього року моя дочка захопилася Fortnite. Вона сказала, що зараз у грі є режим без будування стін, тож я вирішив пограти з нею. У результаті мені сподобалося на рівні з Warzone, у яку я любив грати кілька років тому і про яку залишилися дуже теплі спогади.

Спочатку здавалося дивним занурюватися в гру. Супротивники використовують персонажів з абсолютно різних всесвітів: Біллі Айліш, Залізна людина, абстрактні персонажі, Бендер із Футурами, ніндзя, відомі стрімери, Ерен Єгер із Атаки титанів тощо. Графіка має казуальну, легковажну стилістику. Все навколо ніби кричить, що це – несерйозно.

Але коли я почав розбиратися в механіках, то побачив, що вони опрацьовані надзвичайно добре. Тут є все, чого я очікував від гри: гарний баланс зброї для різних дистанцій, цікава зброя ближнього бою, різноманітні механіки переміщення, продумана робота з обмеженим інвентарем, багато точок інтересу на мапі, динамічні події (вежі, що прогнозують наступне коло, боси з медальйонами, помічники, яких можна найняти тощо).

Крім того, це гра, яка постійно розвивається та змінюється, тому просто не встигаєш занудитися – тебе постійно розважають.

Ось уже в 2025 році в Fortnite з’явився Годзілла, який без перебільшення може рознести ціле місто своїми величезними лапами. Управляти цим велетнем може будь-хто зі 100 гравців, хто встигне активувати портал, що з’являється у випадковому місці на карті. Це не лише виглядає й сприймається епічно, а й привносить щось нове в уже напрацьовані стратегії. Тож доводиться пристосовуватися. І це – дуже цікаво.

З самого дитинства своїх дітей я намагався грати з ними в те, що їм цікаво. І зараз Fortnite – чудова гра, щоб провести час із дочкою Алісою (яка грає значно краще за мене, як би багато я не тренувався 🙂 ).

Розчарування року

Marvel’s Midnight Suns (2022, PS4)

Карткова гра про героїв Marvel, які, схоже, більше зацікавлені в бесідах, вечірках та прогулянках, ніж у боротьбі зі злом.

Якщо ввести назву гри в пошук Google, першими з’являться скріншоти з бойової механіки. Вони виглядають дуже привабливо для тих, хто любить карткові ігри.

Персонажі Marvel стоять у бойових позах, очікуючи наступного рішення гравця. Внизу відображаються карти, які гравець може зіграти. Кожна карта – це певна супергеройська дія. Звучить дуже заманливо.

Однак сама гра мене розчарувала. У реальності між кожною такою битвою доводиться витрачати 10-30 хвилин на спілкування з іншими персонажами Marvel, пересування по Абатству, влаштування днів народження, читання місцевого аналога Facebook тощо.

Це може бути цікаво для тих, хто грає передусім заради всесвіту Marvel.

Проте я прийшов у гру заради покрокової карткової супергеройської механіки. Якщо у тебе є лише 1-2 години на день для гри, то хочеться отримати максимум задоволення в цей час. А в Marvel’s Midnight Suns за цей період я проведу лише кілька боїв, а решта часу буде втрачена на беззмістовні заняття, без яких гра, безумовно, була б кращою.

Краща книга

Я бачу, вас цікавить пітьма, Ілларіон Павлюк

Містичний детектив про жахливі вбивства у маленькому українському містечку, де всім на всіх начхати.

Опис книжки в магазині: “Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка. А ще там водиться Звір – серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати… У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.“

Судячи з онлайн-відгуків, читачі розділилися на дві групи. Одні пишуть, що це – шедевр. Інші кажуть: “Ну, таке.”

Я, схоже, знаходжусь десь посередині. Не вважаю книжку шедевром, адже є деякі запитання, на які немає відповідей (наприклад, яку роль відіграють Монашка та Бармен? Здається, що вони тут більше для ефектності, ніж як елементи історії). Крім того, в результаті не складається повного розуміння того, як функціонує містечко, де розгортаються події. Частково деякі моменти можна передбачити чи зрозуміти наперед завдяки відносно прозорим натякам в іменах персонажів. А фінальний пошук дівчинки, хоч загалом і нормальний, справляє враження, що писався поспіхом. Виникають запитання до автора: чому він вирішив саме так завершити історію тих чи інших персонажів? Ця кінцівка здається відірваною від усього іншого й могла б виглядати довільним чином, що трохи псує загальне враження від книги.

З іншого боку, книга дуже легко читається, за розвитком подій цікаво спостерігати, автор дає можливість отримати нові враження, деякі елементи світу – свіжі й здатні здивувати. Образи персонажів та міста – яскраві й закарбовуються в пам’яті. Чого варте лише “Плесь-плесь” (хто читав, той знає, про що мова).

Ну і майже в кінці є дуже гарний поворот (виїзд із містечка). Я передбачив його трохи заздалегідь, але це не зменшує краси сюжетного повороту. Придумано цікаво.

“Я бачу, вас цікавить пітьма” – якісна сучасна містика, події якої відбуваються в Україні. І якщо вам подобається Стівен Кінг, ця книга, ймовірно, також сподобається.

Кращий фільм

Бідолашні створіння (2023)

Фільм про дослідження і усвідомлення себе як людини.

Це такий фільм, який викликає захоплення, але не знаєш, кому його можна порекомендувати.

Формально це історія про дорослу людину, якій імплантували мозок немовляти. Ми спостерігаємо за тим, як така людина пізнає світ, які потреби у неї виникають, які питання її цікавлять. За цим цікаво спостерігати, бо бачиш щось зовсім нове — світ розкривається з незвичного ракурсу.

Разом із тим тут є кілька шарів. Є цікава історія, є філософія, багато уваги приділяється пізнанню себе через розуміння власного тіла – як у плані переміщення й взаємодії з об’єктами, так і у сенсі того, що приносить тілу задоволення. Усе це показано в незвичному стилі з надзвичайно цікавою грою кольорів, нестандартною роботою камери, стильними декораціями та костюмами. 

Розмаїття тем та візуальної подачі, очевидно, може сподобатися не всім. Комусь не сподобається доволі огидний початок, комусь увесь фільм здасться бридким, а когось спантеличить великий акцент на сексі.

Але я особисто отримав значне інтелектуальне та естетичне задоволення. 

Кращий серіал

Шукачі скарбів / Detectorists (2014-2022)

Металошукачі можуть знайти дорогоцінний метал. Але справжній скарб – це дружба.

Це дуже добрий британський серіал про двох друзів, які у вільний час шукають скарби за допомогою металошукачів.

Тут майже немає серйозних перипетій чи карколомних пригод. Ритм серіалу повільний, а більшість часу займають кумедні, місцями іронічні діалоги між харизматичними головними персонажами. Комедією серіал не назвеш, але час від часу трапляються ситуації, що викликають посмішку.

Приємно спостерігати за історією та дружбою звичайних людей, у яких є цікаве хобі, і які віддані своїй справі. Серіал наповнений добротою та гарним настроєм.

Також варто відмітити дуже приємну візуальну подачу: сюжетні ситуації змінюються гарними й доречними кадрами природи, що дарує естетичне задоволення.

Кращий альбом

Army Of Lovers – Sexodus (2023)

У 90-х у батьків була касета з хітами Army of Lovers. І, незважаючи на те, що я слухав переважно музику в стилях Metal та Gothic, ця касета також була серед моїх улюблених. Адже Army of Lovers мають унікальний стиль, поєднаний із чудовою мелодійністю.

Гурт надовго зник з інформаційного поля. Аж ось у 2023 році вони випустили альбом у своєму чудовому Euro-dance стилі. З нього мені подобається лише половина пісень, але ці композиції дійсно класні.

Коли слухав альбом, у пісні Clash of the Titans почув слово “Ukraine”. Зацікавившись, пішов гуглити і виявив, що ця пісня була написана ще у 1993 році про Чорнобильську катастрофу. Тоді вона мала назву Carry My Urn To Ukraine. Однак у новому альбомі вирізали частину тексту, де згадувалася росія.

Це моя улюблена пісня з альбому. Її слова можна інтерпретувати як такі, що описують сучасну війну. А враховуючи сумну красу мелодії та те, через що ми всі проходимо, пісня, здається, проникає в саму душу:

Також варто відзначити чудову пісню Love is Blue, яку гурт виконує в кооперації з Ольгою Поляковою. Це справжня квінтесенція їхнього стилю: їх класичний ритм, їх чудова мелодійність та їх  неповторний шарм. Усе це підсилюється прекрасною партією Ольги Полякової. Напевно, якби ця пісня вийшла у 90-х, вона стала б хітом. Проте сьогодні така музика не є популярною.

Втім, тим, кому подобаються пісні Army of Lovers, ця композиція точно припаде до душі:

Гарних вам вражень у новому році!

В картинці посту використовується банер для моєї з сином Аскольдом гри Threads of War.

Я та мій 11-річний син Аскольд працюємо над грою Threads of War. Я – створюю ігровий дизайн, графіку та музику, а син – програмує. Хочу трішки розповісти про механіку людських доль в нашій грі.

В жанрі rogue-lite прийнято починати нову гру багато раз, доки ти не навчишся краще грати. Крім того, поразки дають ігровий досвід, який розблоковує нові підсилення, тож чим довше граєш, тим сильнішим стаєш.

Починаючи нову гру, гравець бачить життя танкіста, за якого він грає.

І так кожного разу, починаючи нову кампанію, він бачить життя іншої людини. Це призводить до відчуття, що воюють не абстрактні “солдати”, а реальні люди. Хтось до війни був водієм, хтось – режисером, хтось – підприємцем, хтось – фермером. У когось була сім’я, у когось – не було. Хтось був успішним, хтось – ні. Але все це живі люди. Все це імена.

Якщо гравець перемагає, то він побачить ім’я та портрет персонажа, який дійшов до перемоги на екрані Героїв війни.

Але ми також зробили і екран Військового цвинтаря. На якому будуть написані імена і “фотографії” тих воїнів, які не дожили до перемоги. Ці “фотографії” беруться саме з Рушників життя померлих воїнів.

Фінальні думки

Це звучить сумно. Не такого настрою очікуєш від розважальної гри. З іншого боку, я, живучи у воюючій країні, не можу думати про фентезі чи кіберпанк.

А тей факт, що в сьогоднішньому світі автор може передати наболіле не лише через картину чи текст, а й через інтерактивну форму – дуже тішить. Ігри також можуть бути мистецтвом.

П.С.

Зараз доступна демо-версія Threads of War. Буду радий почути відгуки на форумі Steam чи тут в коментарях. Гра знаходиться в розробці, і зворотній зв’язок від гравців для нас дуже важливий. 

А якщо демо сподобалося, то добавляйте гру в список бажаних.

Війна продовжується 🙁

Creoteam вже другий рік поспіль не випускає нових проєктів, бо команда вирішила зосередитися на новій грі: Football, Tactics & Glory: World. Спробуємо здивувати гравців як візуалом, так і новими цікавими механіками. І звісно донатимо на ЗСУ, хоч за останні два роки доходи від попередніх ігор упали майже до нуля 🙁

Не дивлячись на війну і величезну кількість роботи, при можливості я намагаюся грати в ігри й аналізувати їх. Продовжу власну щорічну традицію і напишу про ті ігри, які мене вразили в 2023му.

Чудові ігри

STEINS;GATE (2010, PC)

Візуальна новела, яка розкриває подорожі в часі під незвичним кутом

Купив гру через надзвичайно гарні відгуки. І перше враження – помилився з покупкою. Бо перші ~10 годин приходиться читати самовдоволені діалоги карикатурно-ексцентричного самовдоволеного студента, який веде себе не дуже адекватно. Та й події розвиваються незрозуміло і не мають жодної логіки.

Чекати, доки новела розженеться і почне нарешті розважати, не хотілося. Мені 40+ років, часу вільного нема. Можливо, це гра для підлітків чи студентів, які знаються на візуальних новелах, люблять аніме і можуть ототожнювати себе з такими людьми, як головний персонаж. Можливо, гра не для мене.

Все ж, пересилив себе. Бо в грі почалися розмови про подорожі в часі, персонажі стали озвучувати цікаві думки, з’явилися фізичні терміни. У мене з’явився інтерес. Почала накльовуватися непогана наукова фантастика. Але між науково-фантастичними епізодами приходилося терпіти невимовно дратуючі діалоги головного героя з різними жіночими персонажами. 

Однак, з другої половини новели дії почали доволі круто розганятися. Поступово починаєш помічати, що ті деталі, які раніше здавалися притягнутими за вуха, були важливими для історії. З’являється розуміння, що всі ті діалоги були важливими, щоб передати характери персонажів і важливість наступних подій.

Останні годин 10 я грав/читав запоєм – дуже хотілося дізнатися, чим воно все закінчиться. Відкрив одну з кінцівок у самій грі. А справжню кінцівку вже подивився на ютубі (трьохгодинне відео О_О).

Дивився кінцівку, повністю прозріваючи від того, наскільки все виявилося продумано з самого початку. І те, що здавалося непотрібною дурнею, було насправді важливою частиною глобальної історії. Ну а останні деякі слова справжньої кінцівки прям на сльозу пробили.

Я не знаю, чи варто рекомендувати гру, бо з одного боку дуже довгий час мене дратували зайві діалоги (і взагалі, гра забрала занадто багато часу), а з іншого – я залишився надзвичайно враженим. Щось схоже колись відчував від To the Moon. Жодна художня книжка сучасних письменників, які я прочитав за останній рік, навіть близько так не сподобалася, хоч там і не було ексцентричних японських студентів та студенток 😀

Це один з тих досвідів, які залишають по собі довгі приємні враження. Заново я б не грав, але аніме по цій новелі з задоволенням подивився.

Inscryption (2022, PS4)

Карткова гра, яка є не тим, чим здається на перший погляд

Спочатку здавалося, що це карткова мандрівна гра (rogue-lite) з доволі незвичайною механікою та густою жахаючою атмосферою. Ми знаходимося в хатинці дикого лісника і кожна наша подорож – це його розповідь про те, як ми намагалися дібратися до цієї хатинки. Події відбуваються в загадковому страшному оточенні. 

І ось ми проходимо гру, вбиваємо фінального боса і раптом виявляється, що це все було лише прологом до повної гри. Сюжет навіть ще не починав розкриватися.

Далі знайомимося з зав’язкою справжньої історії, яку я тут не хочу спойлерити. По ходу гри нам прийдеться познайомитися ще з декількома механіками, кожна з яких схожа на механіку лісника, але в чомусь важливому відрізняється.

Я не можу сказати, що готовий багато грати в цю гру. Але вона мене здивувала, повеселила, розважила. Тобто проявила те, чого й очікуєш від цікавої гри.

The Legend of Zelda: Tears of the Kingdom (2023, SWITCH)

Чарівна казка з великою свободою та можливістю створювати свої механізми

Якби я не грав попередню гру цієї дилогії, то вважав би Tears of the Kingdom шедевром та грою року.

Це, як і раніше, жива казка, в якій ти маєш надзвичайну свободу дій і варіативність вирішення проблем. Причому, варіативність інструментів тут навіть більша, ніж у минулій грі, бо з’явилася можливість створювати механізми (наприклад, літаки чи стріляючий вогнем колісний транспорт).

З іншого боку, гра вже не так дивує, як це було раніше. Тут все ще надзвичайна кількість контенту, тут все ще є багато дуже цікавих ігрових елементів, які радують новизною. Але ти вже розумієш структуру гри, принцип життя ігрового світу та розміщення таємниць/головоломок.  Наприклад, якщо раніше кожне відкриття корока в хитрому місці десь на горі дивувало та радувало, то зараз уже розумієш приблизно логіку розміщення короків і не вважаєш себе розумним та кмітливим, коли їх знаходиш. Тому вже дивишся на гру більш виважено.

Крім того, трохи дратує певна штучність світу, в якому з’явилися літаючі острови. А додаткові механізми глобально не особо-то й потрібні. Якщо є час та натхнення порозважати себе – можна класно розважитися, створюючи машини по знищенню ворогів, чи літаючий транспорт. Але гра не дуже заставляє використовувати механізми, тому вони ніби й є, але їх можна й не помічати.

Незважаючи на те, що деякі моменти мене не радували, в цілому гра дуже цікава, особливо якщо любиш шукати таємні місця, обслідувати приховані локації, вивчати незвичайний світ з забавними персонажами.

Гра року

Anno 1800 (2019, PC)

Надзвичайно гарний симулятор будівництва міста XIX століття

Найпотужніший симулятор містобудування, в який я коли-небудь грав.

По-перше, це надзвичайно гарна гра. Отримуєш естетичне задоволення, коли будуєш щось нове і дивишся за тим, як починає вирувати життя в нових кварталах.

По-друге, ігровий цикл заставляє щось постійно налаштовувати, оптимізовувати процеси – ти постійно зайнятий чимось. Є декілька різних механік – від розбудови острова, до відправки експедицій, від інвестицій в острови конкурентів до морських битв та рудиментарної дипломатії.

По-третє, тут неймовірна кількість контенту. Різні типи будівель з декількома варіантами зовнішнього вигляду, величезна кількість декоративних елементів, пересічення механік. Я був у шоці, коли вияснилось, що можна натиснути Ctrl+R, щоб перейти у вигляд від першої особи. В цьому режимі можна ходити по вуличкам, їздити на міському транспорті, взаємодіяти з оточенням.

Є й мінуси. Складно зрозуміти місцеву економіку. Потім розумієш, що вона відносно проста, але не очевидна. Першу свою партію, яку я почав грати на легкому рівні, я програв, залишившись без грошей.

Крім того, розвиток виробничих ланцюжків перетворюється на рутину. Під кінець гри я більше займався оптимізацією промисловості та торгових маршрутів, ніж насолоджувався тим, як розвиваються мої міста. Кинув грати, коли зрозумів, що відчуваю, ніби йду на роботу.

Та загалом враження від гри – дуже приємні, я прекрасно провів час у грі. І роздивляючись скріншоти своїх міст, хочеться знову туди повернутися.

Розчарування року

Persona 5 Strikers (2020, PS4)

Зіпсована персона

Persona 5 була моєю улюбленою грою 2021го року. Не все мені в ній подобалося, але загальна атмосфера, персонажі та ігрові механіки затягували. Дратували просторові головоломки та платформні рівні. Але глобально плюсів у гри було настільки багато, що неприємні деталі можна було стерпіти.

І от в Strikers залишили та розширили те, що мені не подобалося в Persona, натомість забрали або змінили те, що подобалося.

Нормальну покрокову механіку замінили гіршою механікою боїв у реальному часі. Непоганий ігролад з вибором дій в різні проміжки часу забрали. Вибудовування відносин між персонажами, що в свою чергу посилювало гравця, забрали. Паралельну зачистку печер/метро забрали. Що залишилося? Є історія, є ті ж персонажі, до яких звик, є спрощені прокачка і змішування персон. Залишилися і збільшилися дратуючі головоломки та платформні рівні. 

Я не зміг довго це терпіти, і після першого боса і невеликого проходження далі, кинув.

При цьому, я не можу сказати, що це погана гра. Бойова частина, хоч і побудована так, щоб якось передати механіки покрокового бою (тобто не є повноцінною та самостійною), в цілому не погана. Є цікаві ідеї і приємні моменти. Але камера – не зручна, а деякі дуже важливі нюанси не пояснюються. Система комбо заставляє запам’ятовувати комбінації клавіш окремо для кожного з персонажів, що мені здається диким. Гра в цілому розважає, якщо любиш просторові  головоломки на локаціях, не маєш нічого проти складної бойової механіки і любиш Persona 5.

Але це явно гра не для мене.

Краща книга

Натисни Reset: Вигорання та відновлення в індустрії відеоігор, Джейсон Шраєр

Збірка цікавих історій про те, як тяжко розробляти ігри

Це чудова збірка історій розробки відомих ігор. Історії скомпільовані з інтерв’ю, які давали розробники журналісту.

З одних історій узнаємо про пекло розробки. З інших – про те, як успішні студії закриваються, бо їх батьківська компанія не бачить в студії перспектив (навіть після виходу успішних ігор). З ще якихось історій узнаємо про складні перипетії пошуку фінансування студією.

Поток розповіді гарно складений. Наприклад, починається історія про тестера, який намагався знайти роботу в ігровій індустрії, потім переходить до того, як компанія, в якій він працював, розвивалася. Потім узнаємо, як це вплинуло на його колег, і що з ними стало. Потім узнаємо, як цей в минулому тестер просунувся по кар’єрній драбині і став продюсером. І от з таких лабіринтів доль складаються всі історії. Читається легко і цікаво.

Основна тема книжки: поточний світ розробки ААА ігор – неправильний. Бо задля створення шедеврів людські долі сприймаються як витратний матеріал. Навіть якщо склалася чудова команда і випустила гру, це не значить, що команда збережеться надалі. Бо видавець може перейти на інший тип ігор чи ця випущена хороша гра не достатньо добре продалась, чи цей тип ігор надоїв гравцям.

Для мене читання книжки було схожим на перегляд серіалу “Кремнієва долина”. Тобто читаєш і пізнаєш проблеми, з якими зіштовхувався або ти особисто, або твої колеги. Розроблювати ігри – це завжди дуже тяжко. Знання, що так тяжко не лише для тебе, створює терапевтичний ефект 🙂

Кращий фільм

Люксембург, Люксембург (2022)

Фільм про колоритних персонажів  в провінційному українському містечку маскується під фільм про пошук батька

Два близнюки з українського провінційного містечка просто живуть своїм життям, доки не приходить звістка про їх батька з Люксембурга.

Основа фільму – колоритно показане життя братів у провінційному українському містечку. Один – водій маршрутки, інший – поліцейський. Цікаво спостерігати за сценами та персонажами, що нагадують людей, яких бачив у реальному житті. Про такі сцени кажуть “смішно, бо правда”.

На жаль, частина другорядних акторів грали посередньо. Та в цілому, хотілося, щоб фільм не закінчувався. Бо за братами було весело та цікаво спостерігати. І найголовніше, що в персонажах фільму ти бачиш глибину, бачиш в них людей з емоціями та переживаннями, а не комедійних болванчиків. Це робить фільм більш глибоким та ліричним.

—

Задумавшись про те, що мені цей фільм нагадує, зрозумів що найближчими по духу є роботи режисера Мартіна Мак-Дона (Залягти на дно в Брюгге / Три білборди за межами Еббінга, Міссурі / Привиди Інішеріна). В описах фільмів є слово “комедія”, але у багатьох відгуках люди пишуть про депресивність, їм було не смішно. Та й кінцівки у фільмів деякою мірою відкриті.

Насправді ж комедія в цих фільмах полягає в персонажах, їх характерах, в приземленості та буденності навколишнього світу, в безпосередності вчинків. Аналогічно і “Люксембург, Люксембург”. На фоні десь є історія про пошук батька. Але це не комедія в стилі “Льодовикового періоду”, це комедія в стилі “Привидів Інішеріна”. Щоправда, значно більш смішна й зрозуміла для українців.

—

Нажаль, як і фільмах Мартіна Мак-Дона, в кінці складається враження незавершеності. Можливо, хотілося б побачити, як подорож хлопців трансформувала їх. Це б поставило гарну крапку в історії. Та загалом фільм чудовий. Його хочеться передивлятися через влучні фрази та класну гру головних акторів.

Кращий серіал

У кращому світі (2016-2020)

Погана людина попадає в рай
(перед переглядом краще нічого більше не знати про серіал, але я спойлерити не буду)

Жінка, яка при житті була доволі поганою людиною, помирає й помилково опиняється в Раю (Кращому світі), де тепер їй потрібно намагатися не видати себе.

Те, що продюсером виступав Майкл Шур, відомий за роботою над “Офісом” та “Парками й зонами відпочинку”, вже є великою рекламою для серіалу, бо ці комедії дійсно залишили своє місце в моїх спогадах. Але “У кращому світі” виявився ні каплі на них не схожим.

По-перше, серіал глобально не смішний. Так, тут є веселі моменти та жарти, але його рівень “комедійності” доволі маленький порівняно, наприклад, з “Офісом”.

По-друге, все виглядає дуже награно та наївно. Були думки навіть кинути перегляд першого сезону на середині, аж доки в кінці сезону все не перевернулося з ніг на голову і не з’явилася супер-інтрига. Серіал засяяв.

Початок другого сезону був мега-феєричним та смішним, і це єдине місце, де сітком дійсно заставляв сміятися. А далі – просто цікава й весела історія персонажів і світу за якими дуже приємно спостерігати. В першому сезоні здавалося, що ці персонажі навряд чи заставлять співпереживати. Та чим далі, тим більш симпатичними вони стають.

Серіал не для всіх, і його певна театральність може дратувати. Але якщо її прийняти, то дивитися дуже цікаво. Я навіть не очікував, що мені так сподобається. Додатковий важливий плюс – серіал має логічну кінцівку. І хоч вона може комусь не сподобатись, та мені вона здалася підходящою.

Кращий альбом

Tungsten – We Will Rise (2019)

В 2019му вийшов альбом We Will Rise новоствореної шведської групи Tungsten. Це потужний мелодійний метал, в мелодіях якого можна вгадати нордичні мотиви. Не можу сказати, що прям всі пісні сподобалися, хоча всі вони добротні, але частина пісень засіли в голові надовго через гарні мелодії та хороше тяжке звучання.

Ось приклад однієї з кращих пісень альбому, де мелодійний приспів з гарним потужним супроводом може заставити прослуховувати пісню знову і знову:

Гарних вам вражень у новому році!

В картинці посту використовується моя картина, зроблена за допомогою ШІ, під назвою “Багряні спогади на бетоні“.

Вона присвячена українським містам, в яких ще декілька років тому сміялися діти, проживалося буденне, але унікальне для кожного життя, планувалося майбутнє. А тепер від них залишився лише бетон, просочений кров’ю.

На GDC 2023 Бен Броуд (Ben Brode), ігровий дизайнер Hearthstone, розповів про те, як він дизайнив свою нову карткову гру Marvel Snap. Його лекція виявилася доволі багатою на цікаві дизайнерські роздуми. Тому я вирішив виписати основні моменти, які вважаю дуже корисними.

Якщо ж володієте англійською мовою, раджу особисто подивитися лекцію:

Гра з нульовою сумою = Гра з нульовою радістю

(Zero sum = Zero fun)

В першу чергу, розробники розуміли, що якщо один гравець грає проти іншого, то хтось перемагає, а хтось – програє. На скільки один радіє, на стільки інший засмучується. Сумарна радість двух гравців – нульова:

Одним із способів вирішення проблеми є додавання до гри ботів, бо якщо гравець виграє, то нікому буде засмутитися:

Маленькі перемоги

Маленькі перемоги – це моменти, в яких гравець почуває себе кмітливим, спритним чи сильним по ходу гри. 

Якщо ігровий дизайн дає можливості гравцю проявити себе кмітливим чи спритним, це створює приємні відчуття навіть тоді, коли гравець програє.

В онлайновій стрілянці маленькими перемогами можуть бути моменти, коли гравець убиває суперника по ходу матчу.

В Marvel Snap партія складається з шести ходів. На кожному з них гравець приймає якесь рішення. Тому у гравця є шість можливостей проявити свою кмітливість та потішитися з цього:

Механіка відступання з гри

На початку гри на кону стоїть 1 Куб. Та гравці можуть збільшувати ставку до 8 Кубів. Гравець, який виграв партію, отримує ці Куби, а гравець, який програв – втрачає.

Одним із способів відчути себе кмітливим (і отримати маленьку перемогу) в Marvel Snap є механіка вчасного відступу з гри. Наприклад, якщо на наступному ходу ставка мала б збільшитися з 2х до 4х Кубів, то вчасно вийшовши з гри, гравець втратить лише 2 Куби.

Бен вважає, що ця можливість дозволяє гравцю відчути себе кмітливим і отримати помітну порцію задоволення:

Замість повідомлення “Ви програли!” показується “Ви втекли!”. І це відчувається гравцем значно більш позитивно, ніж якби він програв.

Перед тим, як написати цю замітку, я доволі багато пограв у Marvel Snap, щоб розуміти, про що тут пишу. Не можу сказати, що прям дуже радію, що врятував Куб, але дещицю задоволення, все ж, відчуваю.

Співвідношення між Складністю та Глибиною

Глибина – це те, що приносить задоволення від ігрового процесу.

Складність – це ціна, яку платить гравець перед тим, як відчує Глибину гри.

Гравець повинен витрати час та зусилля, щоб зрозуміти правила гри, усвідомити ігрові закономірності, винайти особисті тактики та стратегії.

Не всі готові платити таку ціну. Тим більше, що збільшення Складності далеко не завжди означає збільшення Глибини.

Інтуїтивно може здаватися, що чим більша Складність, тим більша Глибина:

Згідно цього графіка може здаватися, що можна добавляти в гру нові правила, які разом зі складністю розуміння принесуть з собою і задоволення від ігрового процесу.

Та насправді в грі можуть бути правила, які не добавляють жодної глибини. Наприклад, може бути таке правило: під час викладання карти на стіл потрібно кричати в мікрофон назву цієї карти, інакше програєш. Така механіка не додає грі жодної глибини. Ігри з такими механіками виглядають наступним чином:

Але є й механіки, які добавляють багато глибини при цьому не дуже ускладнюючи гру. Такі механіки зазвичай називають елегантними:

Щоб краще зрозуміти, в яких іграх складність дійсно добавляє глибини, Бен розклав декілька відомих ігор на графіку Глибина / Складність:

• Хрестики-нолики мають маленьку складність і маленьку глибину.
• В Монополії багато правил, але глибина гри – незначна.
• Гра Го має невелику кількість правил, які створюють величезну глибину.
• Magic: The Gathering – це гра з величезною кількістю правил. Разом з тим, ця гра має величезну глибину.

Границя глибини

На думку Бена, є певна границя Глибини, після досягнення якої робити гру ще глибшою не має сенсу. Якщо ігрові механіки можна вивчати все життя, то ще більше Глибини не зробить гру більш цікавою.

Тому ціль дизайнера полягає в тому, щоб досягти границі Глибини за допомогою якомога меншої кількості правил.

Складність текстів

Окрім складності правил на сприйняття гри також впливає складність текстів (описів). Це фільтр, через який люди отримують розуміння гри. Можна зробити гру простішою чи складнішою лише змінивши формулювання пояснувальних текстів у грі.

Якщо в поясненні використовується більше, ніж 8 слів, гравці цей текст не читатимуть. В описах карт Marvel Snap розробники використовують максимум 11 слів.

Зв’язок між удачею та вмінням

Можна розглядати ігри на предмет залежності їх від удачі та навичок гравця:

• Хрестики-нолики мають мало удачі і не потребують від гравця особливих умінь.
• Chutes and Ladders – велика залежність від удачі і мінімальна залежність від уміння грати (просто кидаєш кубик і надієшся на краще).
• Шахи – величезна залежність від умінь гравця та маленька залежність від удачі.
• Покер включає в себе як величезну залежність від удачі, так і величезну залежність від уміння грати. 

Ігри, які одночасно потребують від гравця навичок грати і мають велику залежність від удачі, є дуже цікавими. Бо разом з тим, що у гравця є можливість приймати велику кількість цікавих рішень, гра може дивувати його несподіваними поворотами, до яких потрібно підлаштовуватися, проявляючи свої навички.

Спершу карткова гра Hearthstone мала середню залежність від удачі. Тому розробники вирішили добавити більше карт з випадковими ефектами. Наприклад, карта наносила не 1 шкоди кожному ворогу, а 3 шкоди, випадковим чином розділені серед ворогів. Або, наприклад, розробники добавили карту, яка викликає випадкового компаньона.

Однак гравці були незадоволені такими змінами. На їх думку гра стала надто випадковою.

Щоб краще зрозуміти їх реакцію, можемо розглянути два різних типи ігрових ймовірностей: вхідна та вихідна ймовірності.

Вхідна ймовірність

Трапляється випадкова ситуація, в результаті якої гравець повинен приймати рішення у тій реальності, яка склалася. Наприклад, на початку свого ходу гравець отримав на руку 5 карт. Тепер йому потрібно приймати рішення на основі тих карт, які знаходяться на руках.

Вхідна ймовірність має потенціал у створенні нових цікавих ситуацій. А випадкові ситуації, в свою чергу, дають можливість для прийняття цікавих рішень.

Вхідна ймовірність створює відчуття контролю над ситуацією. Щось сталося, і тепер гравець контролює свої дії, щоб упоратися з поточним станом справ.

Вихідна ймовірність

Гравець спочатку приймає рішення, а потім дізнається, чи воно було вдалим, чи ні. Наприклад, коли граєш карту, яка наносить 1-5 одиниць шкоди супротивнику і має 10% промаху. Лише зігравши цю карту, гравець дізнається, чи прийняв вірне рішення грати її.

Вихідна ймовірність – захоплююча. Вона може створювати цікаві історії. Якщо стрімер грає в гру з великою кількістю вихідної ймовірності, глядачі люблять дивитися, як стрімер реагує на ці випадкові ситуації. Я думаю, що промах при 90% ймовірності попадання в XCOM – це якраз такий випадок.

Вихідна ймовірність створює ситуації, де гравець задає собі питання, чи варто ризикувати. Тобто гравець стоїть перед цікавим вибором. Його рішення – важливе.

Якщо ж гравець програє через подібну ситуацію, то він скаже: “Я програв через випадковість.” Це є і плюсом, і мінусом вихідної ймовірності.

Додатковим мінусом є те, що гравець може відчувати, що його навички не грають ролі, гра – випадкова. Люди не можуть справитися з оцінкою ймовірності, вважаючи, що вони заслуговували на кращі значення ймовірності, ніж насправді випали. Бо ж якщо гра показує ймовірність успіху 80%, гравець у кожній ситуації, де бачить цю ймовірність, очікує, що точно буде успішним. Для гравця 80% успіху підсвідомо очікується як 100% успіху.

Отже вихідна ймовірність може дуже дратувати гравців.

Додаткові цікаві замітки

Чому гра називається Snap?

По суті – бо прикольно звучить. Розробники накидали безліч варіантів. Робочим варіантом був Marvel Cube, що виглядає логічним з урахуванням важливості Кубів у грі.

Все ж, у слові Snap було більше енергії, тому вибрали саме це слово, хоч воно ніяк не було прив’язано до гри.

Ймовірно, ім’я гри не обов’язково повинно якось описувати гру. Гравці звикнуть до любої назви, як всі ми звикли до Apple (компанії, яка не продає ігри), Amazon (яка не пов’язана з Амазонкою), Starbucks (яка не має зв’язків з зоряними доларами) тощо.

Історії в іграх

Уявімо, що у гри може бути або нудна історія, або нормальна, або дещо цікава, або шикарна. 

Якщо ви можете розповісти шикарну історію – розкажіть.

Якщо ваша історія дещо цікава, нормальна чи нудна, то краще взагалі її не розповідати. Достатньо невеличкого нарративного введення в ігровий світ. А далі гра своєю механікою, персонажами, графікою, атмосферою занурить в контекст ігрового світу. Ми ж не запитуємо себе, чому персонажі в Street Fighter б’ються, яка за цим стоїть історія.

Важливість спрощувати

В декількох епізодах доповіді Бен розповідав про важливість спрощення механік. Але достатньо цікавим прикладом з розробки Marvel Snap є розвиток глобального ігрового циклу. Одним з перших варіантів був такий:

Коли через певний час вдалося спростити цей цикл, Бен був дуже задоволений:

Але фінальний цикл (і на думку розробників – найбільш вдалий) виглядає так:

Фінальні поради від Бена Броуда

• Грайте в ігри, щоб накопичувати знання про ігрові механіки;
• Доки не визначилися з фінальним ігровим дизайном, будьте гнучкими та швидкими в прийнятті рішень;
• З розумом використовуйте вхідну та вихідну випадковості;
• Спрощуйте гру, навіть якщо команда не любить спрощувати.

При створенні ігор не завжди вдається поєднати механіку та тему гри. Популярний приклад – стрілянина в Uncharted. Механіка заставляє вбивати велику кількість людей, хоча тематично ми управляємо мисливцем за скарбами, який не є кровожерливим убивцею. Інший гарний приклад – сцена вшанування померлого побратима в грі Call of Duty: Advanced Warfare. Вся урочистість та сум похорон розбиваються недоречною ігровою механікою, яка заставляє  гравця натискати певні кнопки. Це було настільки недоречно, що фраза “Press F to pay respect” (Натисніть F, щоб віддати шану) стала мемом. 

Я ніколи б і не задумався над цією проблемою, якби й сам не зіштовхнувся з нею в одному з наших заморожених проєктів. То була гра з цікавою динамічною механікою про поєднання кольорових каменів. Під час вирішення просторових пазлів персонажа могла придавити брила. Тому гравець постійно відчуває небезпеку.  

Але така напруженість, динамічність і можливість померти погано співвідносилися зі світлою позитивною темою гри. Це, напевно, й було основною проблемою проєкта. Бо казуальні гравці, яким ми давали тестити, боялися попасти під брилу і взагалі не хотіли грати в гру з постійним відчуттям небезпеки. А хардкорних гравців не приваблювала тема гри, хоча механіка захоплювала.

Пошук рішення

На закритій конференції Polaris, присвяченій вирішенню дизайнерських проблем, одна з груп ігрових дизайнерів працювала над вирішенням і цієї проблеми. В результаті вони написали статтю, яка дає гейм-дизайнеру декілька корисних технік для подолання розриву між механікою та темою.

Як завжди, я пропоную почитати оригінал (англійською). А тут я спробую зрозумілою мовою передати ту частину оригінальної статті, яка мене вразила новизною та корисністю.

Терміни

Тема: центральна ідея, яка пронизує всю гру; зміст гри.

Тон: Настрій чи відчуття гравця, які він відчуває в певній локації чи під час використання певної ігрової механіки.

Механіка: правила та події, які визначають та/чи направляють дії гравця та реакцію гри.
 

Тоновий міст

Що є спільного у механік та теми?

Тема і механіки гри – це часто дуже великі сутності з різними словниками і різними підходами до розробки. Тема описується за допомогою нарративу, тоді як механіки описуються системними термінами.

Але є одна річ, яка є частиною обох цих сутностей – це тон, тобто настрій чи відчуття гравця, які викликаються темою чи механікою.

Тема створює тон за допомогою нарративного контенту: роликів, діалогів, стилю графіки, візуалу локацій тощо. 

Механіки створюють тон через взаємодію. Наприклад, швидке натискання кнопки миші може створити відчуття шаленості. Місця збереження гри можуть створити відчуття полегшення. 

А так як і механіки, і тема створюють певний тон, то це може бути тим мостом, який їх поєднує. Автори назвали цю концепцію “Тоновий міст”, тобто міст, який поєднує механіки та тему гри.
 

Використання Тонового мосту для пошуку механік

Розглянемо ситуацію, коли у нас є цікава тема, і нам потрібно підібрати механіку.

Наприклад, основна тема гри звучить так: “У цьому суспільстві кожен бореться за виживання, і лише порушуючи закон, можна стати багатим”. Звісно, гра намагатиметься розкрити цю тему через нарратив, сеттинг, стилістику, діалоги. Але як зробити механіку гри співзвучною темі? Давайте розіб’ємо тему на тони:

• Тема: кожен бореться за виживання → Тони: обмеження ресурсів, безнадія;
• Тема: лише порушуючи закон, можна стати багатим – Тони: моральні дилеми, складні рішення, економічна нерівність.

Ви могли б розбити тему на тони інакше, бо така робота є частиною вашого світогляду та кругозору.

Далі ми розглядаємо тони і підбираємо механіки, які викликають підходящі відчуття. Наприклад:

• Тон: обмеження ресурсів → Механіки: економіка, в якій постійно не вистачає грошей; ресурси, які тяжко знайти; часові чи кількісні обмеження дій гравця;
• Тон: моральні дилеми → Механіки: розділення вчинків на “добрі” та “злі”; цінні ресурси, які можна отримати, роблячи “злі” вчинки (згадуємо механіку маленьких сестричок з Bioshock).

Отже, процес виглядає так:

1. Розбиваємо тему на тони
2. Підбираємо механіки, які викликають схожі тони

Використання Тонового мосту для пошуку теми

Тепер візьмемо обернену задачу. Наприклад, ми створили механіку, в якій персонаж може робити власні відображення і таким чином вирішувати головоломки. Грати цікаво, але в цілому гра сприймається як іграшка, яка не викликає ніяких емоцій у гравця.

Використаємо техніку Тонового мосту і розіб’ємо механіку на тони:

• Механіка: створення власних відображень → Тони: дуальність, постійний компаньйон;
• Механіка: все більш складні рівні → Тони: збільшення складності, поступовий рух до кульмінації.

Далі ми намагаємося підібрати тему для вибраних тонів. Наприклад:

• Тони: дуальність та постійний компаньйон → Тема: дружба (чи суперництво);
• Тон: збільшення складності → Тема: проходячи печери в горах, конкуруючи зі своїм клоном, завершуючи подорож прапором на вершині, ми можемо передати тему боротьби з самим собою.

Загалом, тема подібної гри може звучати так: “Щоб перемогти своїх внутрішніх демонів та пробитися до справді значимих висот, ти повинен спочатку прийняти себе”.

В залежності від вашого світогляду, тема може бути повністю іншою.

Розбір реальних ігор

Papers, Please – вдалий приклад

В грі Papers, Please механіки та зміст гри чудово поєднуються. Ми граємо за прикордонника тоталітарної держави, який повинен перевіряти документи та ставити печатки. Виживання сім’ї прикордонника залежить від якості його роботи. Але від його рішень залежать також долі звичайних людей, які хочуть покинути країну.

Якщо уявити, що я вирішив придумати механіку про пригноблення державою, то останнє, до чого я б додумався – це до механіки перевірки документів та ставлення печаток в документах. Бо на перший погляд нема ніяких зв’язків між цими сутностями.

Але якщо розбити тему на тони, а потім почати підбирати механіки, які відповідають тонам, то придумати відповідну механіку буде значно легше:

• Тема: Пригноблення державою
• Тони: Повторення [однакових дій], Обмеження [дій], Тиск [держави]
• Механіки: Ставити печатки, Обмежений робочий простір, Державні квоти

Heavy Rain – невдалий приклад

Гра “Heavy Rain” має момент, коли механіка гри не співпадає з темою. Головний герой знаходиться в паніці, бо загубив сина в натовпі. І цю паніку гра передає механікою, яку іронічно називають “Press X to Jason”, коли потрібно просто натиснути кнопку Х, щоб покликати сина.

Насправді, там ще є механіка переміщення в натовпі, який обмежує наші можливості руху, і ця механіка відносно непогано працює. Але разом ці механіки скоріше дратують ніж занурюють в гру.

• Тема: Психологічна травма
• Тони: Паніка, переживання, страх
• Механіка: “Press X to Jason”

Фінальні думки

Розробники з різних дисциплін легше знайдуть спільну мову, якщо використовуватимуть опис тонів замість опису теми. Бо, наприклад, тема війни може сприйматися різними людьми по-різному. Хтось уявить Call of Duty, а хтось – This War of Mine.

Використання тону також може бути корисним при пошуку конкретних способів реалізації одних і тих же механік. Наприклад, механіка відкриття скрині може працювати однаково в різних іграх, але візуальна подача може відрізнятися разюче. Так, в Legend of Zelda тон допитливості чудово передається анімацією Лінка, фанфарами та ефектами на екрані. А в God of War тон брутальності передається через сильний удар і розламування скрині з послідуючим грубим підбиранням її вмісту. 

Для мене особисто ідея використання тону як мосту між механіками та темою стала відкриттям. Думаю, що в наступних своїх іграх я буду проганяти нові механіки через тони, які ці механіки створюють, і намагатимусь впевнитись, що основна тема гри підтримується.

Разом з тим, чарівної пігулки не існує. Нема легкого способу вигадати нову унікальну механіку до любої теми. Аналіз основної ідеї гри, підбір тонів, пошук підходящих механік – це інтелектуальна праця, на яку прийдеться витрачати зусилля. Потрібно мати гарний кругозір, ерудованість, награність та наполегливість, щоб знаходити дійсно цікаві рішення. Але, маючи інструмент, легше добитись гарного результату.